Танець білої тополі - Страница 12

Не з’являлася. Хвіртка зазвичай відчинялася тільки для того, щоб впустити або випустити когось із прислуги. А з великої дубової брами зрідка виїжджала бричка – дядько Ілько, фурман Вишнецьких, віз господаря до міста. Ще рідше хтось чужий приїжджав до маєтку. Тітка Мар’яна, двоюрідна мамина сестра, в одній особі і нянька, і покоївка Вишнецьких, казала, що то навідувався якийсь дуже відомий лікар із Варшави. Але його поради і мікстури не допомагали – мала панночка так і продовжувала мовчати. А ще вона відмовлялася виходити з будинку. Коли ж пробували виводити її силоміць – виривалася і з плачем кидалася назад, ховалася у якийсь закуток і до вечора не покидала свою схованку.

Лікар спочатку заспокоював Вишнецьких, упевнено заявляв, що то наслідки нервового зриву і скоро все минеться. А потім його впевненість почала танути, поки й зовсім не пропала. Є така хвороба, сказав, що може зачинити людину в чотирьох стінах надовго, а то й на ціле життя.

На Трійцю Левко знову прийшов на міст, цього разу на його порепаних ногах виблискували щедро наваксовані черевики, а плечі приємно огортала новенька біла сорочка, куплена татом до свята. Якби ж то його таким побачила Вишенька! Але як же вона побачить, якщо не виходить з дому? Під обід із брами виїхала бричка, запряжена гнідком, і покотилася до тракту. На ній сидів тільки фурман.

«Мабуть, за кимось послали Ілька», – подумав Левко. І не помилився. Фурман їздив до Любомля, на станцію, зустрічати потяг, на якому прибув гість Вишнецьких. Надвечір гнідий знову голосно фиркнув біля мосту. Поруч із Ільком сидів чоловік – широкоплечий, кремезний, з лобатою, коротко стриженою головою, з невеликою акуратною каштановою борідкою, у білій сорочці із засуканими до ліктів рукавами та світло-сірій жилетці. Невеличкий і худорлявий Ілько Вовкун поруч зі своїм пасажиром здавався підлітком.

Левко кинувся за бричкою і несподівано для самого себе проскочив у браму маєтку. Навіть нестямився, як це сталося. Озирнувся навколо і заховався у кущах за муром. Намагався не думати про татову погрозу. Може, якось пронесе – нібито ніхто не бачив, як він біг за бричкою. Ну а якщо вже перепаде, то що ж… Якось стерпить. Тільки б Вишеньку побачити! Тільки б хоч упівока на неї глянути!

Тіні від дерев видовжилися, злилися докупи і захопили весь сад. У темряві спалахнули три жовті прямокутники вікон. Левко підкрався до крайнього, став навшпиньки, але дотягнувся тільки маківкою голови до рами. «І навіщо ото такі високі будинки зводити? Тато казав, як стеля нижче, то обігріти хату легше. Але їм тут, мабуть, є чим палити у грубках». Походив у саду, згадав про альтанку, у якій торік сиділи і вигравали музики. Має ж там бути якесь сідало. І справді, в альтанці поруч із лавкою стояв невеликий ослінчик – вочевидь, на нього ставили ноги. Притягнув ослінчика до вікна і боязко зазирнув до кімнати.

Посеред неї – велике ліжко з дерев’яним узголів’ям, на якому вирізьблені два дзьобаті птахи з піднятими крильми. «Ого! – подумав Левко. – Оце так ліжечко! Як ціла наша хата!» На ліжку – Міхал Вишнецький. Кремезний прибулець у білій сорочці та світло-сірій жилетці нагнувся й обмацує його праву ногу, висунуту з-під ковдри, тоді легенько, як ляльку, перевертає пана Міхала на живіт і робить руками паси вздовж його хребта.

«Лікар», – здогадався Левко. Пані Ольга сидить у кріслі з високою спинкою, прикритою білою мереживною серветкою, і спостерігає за маніпуляціями гостя. Вишеньки немає. Вочевидь, вона в іншій кімнаті. Левко зіскочив на землю, обминув друге вікно (воно також зі спальні Міхала й Ольги) і потягнув ослінчика до третього. Але так і не встиг побачити, чи є там Вишенька. Хтось грубо вхопив його за комір новенької сорочки («Тільки б не порвав, бо тато точно вб’є!» – злякався Левко), поставив на землю, щосили струсонув і потягнув у будинок. Це був Данило, сторож Вишнецьких.

– Відпустіть мене! Я ж нічого поганого не зробив! – заскімлив Левко.

– Бо ще не встиг. А якби я тебе не побачив та не зловив, то зробив би. Знаю я вас.

– Та присій’бо! Я й не збирався…

– Не збирався, кажеш? Але чогось же ти попід вікнами швендяв. От зараз і розкажеш чого, – затято стояв на своєму сторож.

Йому, мабуть, дуже кортіло похвалитися перед господарями своєю пильністю. Не кожен же день злодії до маєтку навідуються. Штурхонув Левка у плечі, аж той перелетів через поріг, і майже щасливо сповістив:

– От, прошу панство, крадія привів!

– Крадія?! – Міхал Вишнецький різко перекинувся на спину, підхопився і сів на ліжку. Але побачив Левка, скривився, голосно ойкнув і знову звалився на подушку. – Матка боска! Якої холери, Даниле! Я вже справді подумав, що до нас бандит з великої дороги прокрався. Оце ти такого крадія за комір притягнув?

– Як це – крадія? – Пані Ольга зблідла і зірвалася з крісла. – Що він у нас украв?

– Не хвилюйтеся, пані, – поки що ніц.

– Чого ж ти крадієм його називаєш, якщо він нічого не вкрав?

– Кажу ж, поки що нічого не поцупив. Не встиг, бо я його вислідив і випередив – за карк і от, прошу пані, сюди.

– Але ж іще невідомо…

– Так, пані, достеменно невідомо. Авжеж… Ну, мо’, й не крадій це… Мо’, шпійон чи ще яка холера, – позадкував до дверей сторож. – Але ж під вікном панночки чогось ошивався.

– Під вікном панночки? Висю! – скрикнула пані Вишнецька і схопилася за серце. – Висю! Ти жива? З тобою все добре? Мар’яно, сюди! Ну де ж ти, Мар’яно, ходиш? Ніколи тебе на місці немає, коли треба. Приведи до мене панну Вишеславу! Хутко! Хутко!