Танець білої тополі - Страница 14

Тітка Мар’яна боялася, щоб Вишнецькі не розповіли Мандриці про Тимоша. Хтозна, що вони наговорять про нього і чи не передумає пан після того допомагати Тимошевому братові. А Левко з жахом думав, як кричатиме тато, як люто буде трощити все у хаті, коли дізнається, що він не послухався і таки пішов до їхніх заклятих ворогів. Та він же прокляне його! Яка вже там курка! Який там кавалок сала в дорогу! Тепер йому взагалі немає вороття додому. Ну що ж… Якось він і без сидора обійдеться. Авжеж, обійдеться.

Хай там що, а він поїде з цим чоловіком.

5

Отож, жили собі дві подруги – Віра і Регіна.

Подругами їх зробила фабрика з виробництва штучних тканин. Якби не вона, то їхні стежки, ймовірно, ніколи б і не перетнулися, бо до того часу пролягали паралельно і в абсолютно різних площинах.

Звели цей всесоюзний об’єкт легкої промисловості за містом, на його східній околиці, відтявши у прилеглого колгоспу майже тридцять гектарів орної землі. Верстати та всіляке інше технологічне начиння завозили з Уралу, Литви, Естонії, Грузії й Білорусі, сировину для майбутніх тканин – із Середньої Азії. Не треба було мати диплом економіста, щоб зрозуміти, що заяви про обіцяну високу ефективність, а тим більше про блискучу економічну віддачу в перспективі – блеф. Якби за основу були взяті економічна доцільність і здоровий глузд, хіба став би хтось, скажімо, вагони з меланжем гнати у західноукраїнське місто за тисячі кілометрів, через весь Радянський Союз, аж із сонячного Узбекистану? І це при тому, що цього добра в самому регіоні навіть шукати не треба було б, якби захотіти знайти. Зате тепер до готової продукції, виробленої біля західного кордону великої радянської імперії, мали прилучитися майже всі республіки. Яскрава демонстрація переваг єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Беззаперечний козир дружби і співпраці народів. І – один-нуль на користь ідеології!

Поруч із фабрикою, як гриби після рясного дощу, виросли житлові висотки, школа, дитсадок, бібліотека, ресторан, крамниці. Тільки-но запрацювали виробничі лінії, різношерстий новий мікрорайон завирував, як вавилонське стовпотворіння, щоправда – ретельно сплановане і вміло спрямоване. Найвище фабричне начальство, звісно ж, було призначене Москвою. Провідних спеціалістів для налагодження процесу прислали з аналогічних підприємств Росії, переважно з Іванового та Костроми, – для них це добра нагода піднятися на кілька щаблів кар’єрної драбини, вирости, наприклад, з помічника майстра до начальника цеху. Середню ланку заповнили фахівці з вітчизняних текстильних комбінатів, зокрема черкаського та херсонського. А робітничі місця біля прядильних і ткацьких верстатів та в підсобних приміщеннях зайняли місцеві, переважно дівчата, загітовані з віддалених поліських сіл.

Кожна з цих категорій прибульців зайняла свою нішу в суворій фабричній ієрархії. Для керівництва заздалегідь облаштували новозведений будинок із відповідними до начальницького статусу квартирами. Сімейним кадрам з адміністративного корпусу надали менші помешкання, декому – поки що тимчасові малосімейки. Самотнім дісталися ліжка у гуртожитках. Дівчата-робітниці й тому були раді: все-таки вирвалися із села, стали городянками, і в чергу на отримання житла їх записали, отже, рано чи пізно, квартиру таки нададуть. А якийсь час можна й потіснитися, почекати. В одній із таких холостяцьких гуртожитських кімнат, щоправда, трохи комфортнішій, бо розрахованій на двох спеціалістів, і засусідилися Віра Величко та Регіна Стоцька.

Віра влаштувалася на фабрику бухгалтером. Мала вже чималий досвід, попрацювала трохи й на текстильному підприємстві в сусідній області, тож прийняли її без проблем. Професія Регіни, як зізналася вона сусідці по кімнаті, – арія із зовсім іншої опери, абсолютно не дотичної ні до легкої промисловості, ні взагалі до будь-якого виробництва. Регіна тільки-но закінчила філологічний факультет місцевого педагогічного інституту. Викладачів рідної мови і літератури у міських школах – хоч греблю гати, а в село повертатися вона не хотіла. Тож вакансію секретарки в одного з новоприбулих віце-босів вважала своїм спасінням.

Урятували Регіну не знання, які вона впродовж п’яти років уперто вигризала у граніті науки, а зовнішні дані, для здобуття яких дівчина не доклала жодних зусиль – вони їй дісталися за так, у спадок від батьків. Владлен Іванович Красков умить оцінив її модельну фігуру з розкішними формами, блискуче каштанове волосся, що загадковими хвилями спадало на плечі, повні вуста, стильну сукню з помірним декольте – якраз таким, щоб заінтригувати, але нічого дочасно не показати.

Віра – повна Регінина протилежність: невисока тендітна брюнетка із зеленими очима, яка менше за все переймалася чоловіками й модою. Моду вважала мавпуванням і міщанським пережитком, не вартим того, щоб тратити на нього сили і кращі роки життя. А щодо сильної статі… На цю тему вона взагалі не хотіла говорити – один раз дуже обпеклася і тепер на холодне дмухала. Та попри те любила стрижки «під хлопчика», носила картаті сорочки і ще рідкісні на той час джинси, ігнорувала високі підбори й захоплювалася художньою літературою, подорожами та кікбоксингом. Така собі дівчина-травесті віком за тридцять.

Вірі навіть на думку не спало б порівнювати себе з Регіною, до того ж значно молодшою. Та й кому б спало? Може, саме тому Регіна і потягла її за собою на ту кляту маївку, де готувалася продемонструвати свої принади перед керівними вершками. Регіна не збиралася зупинятися на посаді секретарки – з її «червоним» дипломом, добре підвішеним язиком і зовнішніми даними можна досягти більшого. Скажімо, очолити культурний сектор у комітеті комсомолу, стати директоркою фабричного клубу або навіть завоювати профком. А чом би й ні? Не святі горщики ліплять. А для профспілкового лідера хіба потрібні якісь особливі знання? Щось організувати, внески зібрати, на зборах виступити, викликати якогось сонька на засідання профкому і пропісочити за запізнення – це Регіна зуміла б. Запросто! Але спершу треба розробити план прориву, подати себе у вигідному світлі і завоювати симпатії верхівки.