Танець білої тополі - Страница 23

Регіна казала, що Ніка дуже схожа на свою маму – такі ж очі, ніс, губи, постава, навіть голос. Тільки мама чорнява, а в неї незвичайне, просто-таки дивовижне волосся рідкісного кольору, якесь мідно-медове з бурштиновим полиском. «Рідкісне? – дивувалася Ніка. – Чого ж тоді Аделіна Марківна в дитбудинку називала мене рудою бестією, а однокласники – просто рудою?» – «Бо вони нетямущі», – заспокоювала Регіна.

Отже, щоб він її зразу впізнав, треба перефарбуватися на брюнетку. Купила фарбу, прочитала інструкцію. Чи то інструкція виявилася брехливою, чи фарба – підробкою. Бо волосся стало чомусь не чорним, а темно-баклажановим із бузковим відтінком.

Ну що ж, доведеться змінювати план. Усе має відбутися по-іншому. Він не повинен відразу впізнати її. Вона буде зовсім не такою, як мама. Маму він, судячи з розповіді Регіни, вважав сірою мишкою. Ніка постане перед ним стильною і крутою. До баклажаново-бузкового має підійти ультрамодна асиметрична стрижка. Далі за програмою перевтілення – пірсинг: у салоні їй прокололи праву брову і вставили маленьке срібне кілечко. Надягнула шкіряну міні-спідницю і таку ж чорну коротку куртку-косуху… Колготи-сітка, високі підбори. Сонцезахисні окуляри. Ну от, половину фінансового запасу, залишеного Регіною, як корова язиком злизала. Другу половину Ніка поклала у конверт.

Розшукала офіс – на східній околиці міста, у тій самій величезній, довгій і закрученій, як кишка, будівлі колишньої фабрики, де тепер розташувалися з десяток фірм і фірмочок, крамниць та майстерень і навіть розважальний центр «Портал-сіті». Зайшла до приймальні. На дверях кабінету табличка – «Владислав Іванович Красков». Отже, Регіна казала правду, це таки він. Невідь-звідки випірнула і рішуче перегородила шлях до дверей спортивного виду жінка в діловому сірому костюмі – чи то секретарка, чи добре вишколена сек’юріті. Цілком ймовірно, і те й друге в одній особі. Ніка десь читала, що теперішні олігархи надають перевагу секретаркам-амазонкам. Погляд у жінки колючий і насторожений.

– Тобі кого?

– Пані, ви що, читати не вмієте? Он же на дверях написано – Владислав Іванович Красков.

Амазонка спалахнула.

– Якраз я читати вмію. І в моєму блокноті не записано, що об одинадцятій годині Владислав Іванович призначив ділову зустріч якійсь…

Певно, вона справді була добре вишколеною й чітко контролювала себе. Зневажливе слово так і не випурхнуло з її вуст, вона його прикусила гострими зубами, пожувала і проковтнула. Ніка готова була заприсягтися, що навіть чула, як те слово кавкнуло в утробі амазонки. Але чомусь саме через те, що секретарка не посміла його вимовити, Ніка відчула себе впевненіше.

– Ой тримайте, бо впаду! Який іще запис на прийом? Ще скажіть – прийти наступного тижня. Та я можу заходити, коли мені заманеться. Ви що, не знаєте, хто я? Хіба вам Владислав Іванович не говорив?

Здається, войовнича амазонка була трохи збита з пантелику. Зайшла до кабінету і щільно зачинила за собою двері. За кілька хвилин вийшла.

– Заходь. У тебе десять хвилин. І ні секунди більше. Зрозуміла? У Владислава Івановича має відбутися нарада.

Ніка відчула, як раптом затремтіли коліна. Чорт! Треба були їй ці туфлі на півметрових каблуках! Зайшла до кабінету, прошкутильгала на здерев’янілих ногах килимовою доріжкою, синьою з жовтою облямівкою (яка імітація патріотизму!), і впала на стілець біля довжелезного стола.

– Тобі чого?

Мама Регіна казала, що він був досить вродливим і харизматичним, жінки просто мліли від нього. Ніка не бачила ні вроди, ні харизми. У нього кругле обличчя з трохи відвислими, як у перегодованого хом’яка, щоками і помережаним червонуватими прожилками носом. Коротка, майже під нуль, стрижка, вочевидь, мала б замаскувати лисину, що розповзлася від лоба аж до маківки. Але як можна приховати те, що найперше впадає у вічі? Погляд схований за сірими окулярами-хамелеонами у масивній черепаховій оправі.

– Хочу влаштуватися до вас на роботу.

Зараз він запитає її прізвище. Вона скаже, і він згадає, авжеж згадає… Мусить згадати!

– До твого відома, мадемуазель, я робочий персонал не набираю, цим займається наш психолог по роботі з добору кадрів. Але хотів би почути, чим же таким особливим ти можеш зацікавити нашу фірму. Маєш якісь креативні ідеї, суперцінні пропозиції, багатий досвід?

У голосі неприхована іронія, ба навіть насмішка. Прізвище не запитав. Ну нічого, у неї є запасний варіант.

– Я бухгалтер. Працювала на текстильній фабриці.

Він не вловив натяку.

– Ну, легка промисловість – не наш профіль. А ти такий бухгалтер, як я балерун! Ану не дури! Що за цирк на дроті? Чого тобі треба? Ще одна колишня Віталієва курвочка? Прийшла шантажувати? Сучі дочки! Дайте нарешті спокій і йому, і мені! Що він тобі обіцяв? Скільки хочеш?

Він потягнувся правою рукою до внутрішньої кишені, а лівою натиснув кнопку на столі. Ніка схопилася на ноги.

– Я Ніка! Вероніка Величко! Дякую, що все-таки не перешкодили мені народитися! Дякую! Ось, візьміть назад ті гроші, які ви пропонували мамі за моє вбивство! Але я жива! Бачите? Жива!!!

Вона шпурнула на стіл конверт. У дверях з’явилася амазонка.

– Вискочила, як чорт з табакерки! Тебе тут тільки бракувало! – випалила Ніка просто їй в обличчя.

Кілька стрибків – і амазонка вже поруч. Боляче схопила за передпліччя, смикнула до себе, заломила руки за спину.

– Ого! Яка сила і спритність! Справжня елітна сек’юріті! Здається, колись у князів Київської Русі були такі жінки-охоронниці. І нові князьки туди ж, під жіночі спідниці ховаються. Так, ясновельможний князю Владлене Івановичу? – крикнула Ніка.