Танець білої тополі - Страница 30

Лягла не роздягаючись. Тільки заплющила очі, а перед нею знову той, з чорною барсеткою на зап’ястку. Підштовхує до балкона, щоб скинути на землю. А земля ледь видніється, вона так далеко, ніби квартира не на сьомому, а принаймні на сто сьомому поверсі. Барбі визирає з-за спини чоловіка і весело сміється. Чого їй так смішно?

У кімнаті – затхлість і літня задуха, а їй раптом стало холодно. Тіло, згорнуте калачиком на панцирній сітці чужого ліжка, ніби також чуже. Ніка встала, проковтнула «коліщатко». Стала легкою, майже невагомою, ніби розчинилася у повітрі, з голови повтікали всі думки, забулося пережите за цей божевільний день. «Все фігня, і всі фігня, а життя коротке», – повторила кілька разів улюблену Лідчину фразу і провалилася в сон.

Прокинулася від настирних доторків проміння. Крізь повіки відчула, що дивиться на неї не тільки сонце – хтось гіпнотизує її поглядом. Кицька! Та сама димчасто-сіра мандрівниця, яка, сама того не відаючи, показала їй шлях до кімнати. Худюща, із запалими боками, впірила в Ніку жовто-зелені очиська й не зводить, ніби справді проводить сеанс телепатії.

– Ну чого ти, Димко? Хіба тобі місця мало? – Ніка хотіла погладити вологі від роси і прилиплі до спини ворсини, але кицька скочила з підвіконня на підлогу і всілася у кутку, на маленькому вилинялому ходнику, сплетеному з кольорових смужок тканини.

Ніка дістала з наплічника пиріжок з лівером, який купила вчора, але так і забула з’їсти, розламала на шматочки й підсунула до кицьки. Та голосно фиркнула і вискочила у вікно.

– Не довіряєш людям? І правильно робиш, – зітхнула Ніка. – Ти, значить, мудра. А от я, дурепа, ніяк не можу відучити себе від цієї шкідливої звички.

Але кицька, як з’ясувалося, була не набагато мудріша від Ніки. За якийсь час вона з’явилася на підвіконні з котеням у зубах – ще сліпе, воно ледь-ледь подавало писклявий голосок. Кицька зіскочила на підлогу, поклала кошеня на ходник у кутку і знову шуганула з кімнати. Коли принесла останнє, четверте, взялася за пиріжок. Мабуть, вона була дуже голодною, а котенята висмоктали з неї не тільки молоко, а й сили. Щоб врятувати їх, вона вирішила все-таки повірити людині. А Ніка подумала, що тепер просто зобов’язана оправдати цю довіру: пляшки молока на день вистачить і їй, і котенятам. Поки що на молоко вистачить. А далі?

Далі вона знайде роботу, ні, краще дві роботи. Буде працювати день і ніч. Буде жити дуже-дуже скромно. Буде заощаджувати гроші, щоб наступного року вступити до університету. Але не на філологічний, до якого її готувала Регіна, а на біологічний. А ще ліпше – у ветеринарний інститут. Велика педагогиня Регіна Сергіївна мала б знати, що людину навчають не для того, щоб вона йшла вказаною навчителем дорогою, а для того, щоб дати їй можливість вибирати свою. Ніка любить літературу, але філологом не стане. Вона буде рятувати світ від екологічної катастрофи або ж лікуватиме тварин. Може, навіть напише дуже потрібну й розумну книжку, яка змусить людей схаменутися і не тільки любити, а й берегти світ, у якому вони живуть. Але це все буде колись. А що робити сьогодні?

Насамперед принести води від колонки, вмитися і вимити цю запущену печеру з дворічним шаром пилюки. Тоді піти на квартиру і забрати: а) комп’ютерний процесор, бо без нього монітор нічого не вартий; б) свою постіль (не спати ж їй на голій металевій сітці); в) улюблені книжки. Далі – віднести в ремонт мобілку. І обов’язково зайти до ЖЕКу – хай пояснять, що це за фінт такий із купівлею-продажем. Мають же вони знати. Принаймні підкажуть, що робити далі, куди звертатися. А може, її просто розіграли якісь придурки?

До квартири зайти не вдалося: у дверях уже поміняли замок, на дзвінок ніхто не відгукнувся. Така оперативність підтверджувала, що її видворення – не злий розіграш і хтось тут справді поселився. Ремонт стільникового позбавив Димку і її бідних котенят надії на кілька пляшок молока. Але за годину чудо зв’язку знову перетворилося на кусничок металу і пластику.

У ЖЕКу начебто повезло – зазвичай невловимий начальник тільки-но повернувся до кабінету.

– Адреса і скарга, – буркнув і навіть не ворухнув квадратними плечима, не повернув до Ніки квадратну голову у квадратних окулярах.

Але варто було їй назвати адресу, як «Квадрат» аж підскочив на місці, пересмикнув плечима і втупився у неї маленькими захмелілими очима. Спиртогорілчане амбре було таке потужне, що Ніка мимоволі відсахнулася.

– Що, не вступила нікуди і шукаєш роботу в рідному місті? І правильно. Дуже правильно! Чого пхатися у якісь там греції, полювати за багатим заморським принцом на білому коні, ловити за хвіст синього птаха удачі? Принц може виявитися циганом на краденій кобилі, а птах – куркою-чубатуркою з інкубатора. Ха-ха! Треба любити рідну землю. Своїми руками, так би мовити, кувати свою долю. У нас якраз дві вакансії – прибиральниці і двірника. Прибиральниця на повний оклад має мити сходи… е-е-е… якщо мені не зраджує пам’ять, у семи під’їздах. У відділі кадрів тобі скажуть точніше. А двірник – це ж взагалі блатна робота: встаєш собі ранесенько, годині о п’ятій, а то й раніше, позамітаєш, повиносиш сміття і весь день – гуляй, Вася.

«Квадрат» говорив так, ніби хотів переконати її в абсолютно протилежному: не став, дівчино, дурних запитань, втікай звідси, їдь куди завгодно, бо доведеться мати справу як не з мітлою, то з ганчіркою. І цей прозорий натяк на Грецію… Чому він назвав не Італію, не Іспанію, не Польщу чи Португалію, куди виїхало найбільше українців, а саме Грецію? Ні-ні, це не випадково. Він знає, що Регіна поїхала туди. Авжеж, знає – вона ж мусила виписатися з квартири, вказати причину. Знає чортів «Квадрат»! І чекає, що Ніка також поїде за нею – злякається і дремене. Інстинкт самозбереження підказав дівчині, що говорити з ним про свою житлову проблему не варто. З ким завгодно, але тільки не з ним! Цілком імовірно, що він якимсь боком причетний до тієї солодкої парочки, яка видворила її з квартири. Ніка підвелася й пішла до дверей.