Танець білої тополі - Страница 36

– Підсобіть-но, тітко Мар’яно!

Тіло було важке, ніби камінням набите. Вдвох вони могли б винести його з будинку, але щоб доправити аж до мосту… Ольга, яку попросили допомогти, не могла зрозуміти, чого вони від неї хочуть, і продовжувала ходити. З Вишеньки теж невелика поміч.

– Візок! – наказав Левко. – Біля сараю стоїть візок.

Мар’яна прикотила триколісний візок, яким раніш зазвичай вивозили гній зі стайні. Поклали на нього тіло.

– А тепер – на міст!

– На міст? Ти звар’ював? – аж знетямилася тітка. – Як ми протарагунимо його через усеньке подвір’я? Треба сховати у погребі або закопати в саду. Так, щоб ніхто не знайшов.

– Ні, – сказав Левко. – Це не пройде. Його все одно знайдуть. Свіжа земля, сліди. Погріб у першу чергу оглянуть. Ні-ні, це не підходить. Треба, щоб його знайшли, але не тут. Ви казали, що вчора солдати довго пиячили, що цей… був п’яний як чіп. Усі знають, що Рубльов дуже ласий до жінок. То не дуже й здивуються, що після п’янки він пішов до села, вийшов на міст, посковзнувся, перехилився, не втримався – і полетів головою сторчма, на каміння… Тож маємо його доправити туди. Інакше…

Він не доказав. Але всі розуміли, що буде з Вишеславою й Ольгою, якщо в маєтку знайдуть убитого військового. Вони й так тут на пташиних правах. Спробуй потім докажи, що цей чортів Рубльов тероризував їх від першого ж дня вторгнення на їхню територію, що іншого способу захиститися, зберегти свою честь у них просто не було. Та й не думала, мабуть, пані Ольга, що ненависть додасть стільки сили її ніжним рукам.

Розуміли й інше: якщо хтось вгледить зараз Левка, то й він опиниться там, де Вишнецькі. Але хіба він міг думати про власну безпеку?

– Господи! Допоможи нам, грішним! – перехрестилася Мар’яна. – Не зі злого умислу це зробила раба твоя Ольга, дитину свою від безчестя рятувала.

Ніч була темна хоч в око стрель. Дрібний дощик перейшов у зливу. Злива змивала сліди й обнадіювала, що ніхто такої пори не вештається і не побачить їх.

До ранку в кімнаті Вишеслави не залишилося й сліду від страшної нічної пригоди. Мар’яна все вимила, вичистила, покривало випрала і заново замочила у балії.

Левко прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай. Зайшов до комірчини священика.

– Отче Петре, хочу разом з вами помолитися.

– Молися, сину мій. Щось тебе, бачу, вельми тривожить. Висповідатися не хочеш?

– Не можу, отче. Не можу!

11

Вітер заповзявся вимести з міста останнє літнє тепло. А Ніка як вискочила вранці з будинку, так і зосталася в чому була. Була ж вона у джинсах і тонкій котоновій сорочці в синьо-блакитну клітинку. Кицьку з котенятами винесла, а про наплічник з одягом не згадала. Не прихопила навіть вітрівку, яку щоранку надягала на роботу (бо і найспекотніші дні зазвичай розпочинаються світанковою прохолодою). Бр-р-р, треба утеплитися, треба утеплитися…

План проникнення до палацу його величності Владислава Краскова провалився. Точніше, сама ж вона його і провалила. Могла проскочити у браму, поки та повільно зачинялася, й ознайомитися хоча б із подвір’ям, якщо не з розкішними апартаментами. Може, десь, за якоюсь алейкою саду, знайшовся б і для неї затишний закуток.

Могла, якби не той приречений погляд з інвалідного візка. Його вона аж ніяк не очікувала. Тоді, в кабінеті, Красков говорив про сина так, наче він крутий мажор з нахилами Казанови. Навіть її прийняв за Віталієву курвочку. Так, цей погляд вибив її з колії, нейтралізував злість і застряг у серці, як маленька кузька за коміром, – ніби й не кусається, не щипається, але ворушить тонкими лапками-дротиками і весь час нагадує про себе. Ну що її проблеми порівняно з цими, в інвалідному візку?

А от до містера Ікса і його Барбі вона цього разу прорветься. Мусить нанести візит неввічливості, щоб забрати рештки свого гардеробу зі старенької Натулиної шафи. Містеру Іксу вони точно не потрібні. І його фарбованій Барбі нічого не підійде – ні осінка, ні куртка. Барбі ж на півтори голови вища від Ніки.

Дзвінок задзеленчав по-новому – з тонким пташиним переливом. Отже, не тільки замок поміняли. За дверима – майже такий самий пташиноподібний голосок.

– Хто там?

– Вероніка.

– Ви, мабуть, медсестра з поліклініки?

Маленька жіночка з великим животом радісно показала рядочок дрібненьких білих зубів і зробила жест рукою – заходьте, мовляв. Але тільки-но почула, що Ніка ніяка не медсестра, що прийшла вона забрати свої речі, зразу насторожилася, підступила впритул до дверей і якось наївно-загрозливо виставила живота.

– Я нічого не знаю! Ми три тижні тому купили цю квартиру. Ще й ремонт не закінчили. Нічиїх речей тут немає. Та й старі меблі чоловік викинув – просто розібрав їх і виніс до смітника. Зачекайте, ви, кажете, тут жили колись? То це, мабуть, вам лист. Я не відкривала, тільки дістала зі скриньки і поклала у кухні.

Колись… Та ще ж і двох місяців не минуло. Як же той шифрований-перешифрований родич – дідько б його вхопив і в смолі утопив! – так хутко встиг уже вдруге перепродати квартиру? Але що вона скаже цій щасливій дівчинці-жінці при надії?

Лист був від Регіни. Ніка засунула його до кишені і вийшла з під’їзду. Втретє за цей день їй хотілося впасти на землю і кричати. Кричати, кричати, кричати! Дико. Відчайдушно. Так, щоб її крик почуло все оце місто, яке байдуже снує собі поруч туди-сюди, гуде клаксонами, сяє вітринами, дефілює модними вдяганками, але якому по цимбалах, що відбувається з нею і чи залишиться вона взагалі у цьому світі. Подумаєш, не стане однієї бездомної і безрідної. Кому від того стане гірше?