Танець білої тополі - Страница 43

А за якийсь час із села зникли єврейські родини. Їх забрали на світанку, поспіхом, не дали навіть попрощатися із сусідами. З десяток єврейських хат залишилися пустками. Наступної ж ночі хтось влаштував у них шмон. Ймовірно, сподівалися знайти золото, яке господарі, можливо, приховали до кращих часів.

– Ну от, і ці теж уже людей забирають, – зітхнув отець Петро. – От тобі й культурна нація. Скоро й за інших візьмуться.

Як у воду дивився отець Петро. Скоро окупанти почали закручувати гайки, забороняти все, що йшло врозріз із нацистською ідеологією, насаджувати свої порядки, придушувати і жорстоко карати. Українці для них нічим не відрізнялися від інших поневолених народів – вони мали стати тільки покірною робочою силою.

Десь наприкінці літа, опівночі, хтось постукав у Левкове вікно. Він накинув дощовика і вийшов з хати. Прийшов Платон Репета, з ним ще двоє.

– Їсти щось маєш? – запитав Платон.

– Посеред ночі?

Левко подумав, що гості хочуть домашньої страви. А де її зараз візьмеш? Хіба піч розпалювати.

– Та ми не борщ їсти прийшли. А от сало і хліб посеред ночі такі самі, як удень. Винесеш? – Платон нервово кахикнув.

Левко виніс кусень сала, хлібину, кілька огірків, зібраних вдень на городі. Нічні гості не відходили. Вони ніби придивлялися до Левка, перевіряли його.

– Ти казав, що знаєш німецьку мову, – прокашлявся Платон.

– Трохи знаю. Самому говорити не доводилось, я ж раніш ніколи німців не зустрічав, а от що шпрехають німецькою – добре розумію.

– Те що треба! Завтра ж підеш в управу, попросишся на службу в поліцію. Будеш передавати нам інформацію. Це не прохання, а наказ командира партизанського загону.

Репета нарешті сказав те головне, заради чого і прийшов.

– Я? В поліцію? А що люди в селі скажуть? Що я перевертень, зрадив свою землю, продався німцям? Ні-ні! – Левко злякано позадкував від Репети до вхідних дверей.

– Плювати, хто що скаже! Головне – вигнати фашистів, звільнити нашу землю. Ти хіба не любиш свою Батьківщину? А любиш, то роби щось, щоб її визволити. Будемо вести проти них партизанську боротьбу, викуримо їх, як щурів. А як переможемо, твоя слава ніде від тебе не подінеться. Тоді я сам посвідчу, що ти був у поліції за нашим завданням. Головне – перемога. Слухай, вивідуй, запам’ятовуй, записуй. Це наказ! Зв’язковий сам до тебе буде навідуватися.

Німці трохи здивувалися, трохи посміялися з Левкової німецької вимови.

Але, видно, їм полестило, що навіть простий хлоп, абориген із якогось там глухого українського села вивчав їхню мову. Чекав, значить, дорогих гостей. Отже, невипадково прийшов найматися у поліцію.

– Гут, гут! – поплескав його по плечу довготелесий рудий шваб, не набагато старший від Левка, і навіть руку простягнув: – Ich heise Hans!

Ганс до війни учився на вчителя словесності. Навчання, щоправда, не закінчив. Але тепер він знає, чим буде займатися у вільний час: педагогічною практикою. Він береться так вишколити Левка, що той шпрехатиме не згірш за справжнього німця.

Левкові видали поліцейський однострій. Відтепер він мав виконувати доручення голови управи: оповіщати село про накази гебітскомісаріату, контролювати, щоб люди вчасно і в повному обсязі сплачували податок, виходили на роботу, не порушували німецький порядок. А ще на нього покладалися обов’язки тлумача.

На початку зими до Черкасів явився ще один гість – сусід і давній батьків приятель Юстин Савош. Це його енкаведисти ще у жовтні 1939-го запроторили до Луцької тюрми за те, що був членом Організації українських націоналістів і зразу ж після виходу із «Берези Картузької» на весь голос заспівав заборонену поляками «Ще не вмерла України…». Він тоді навіть одного дня вдома не затримався, не встиг порадіти, що з польської тюрми звільнився. Зразу ж приїхав «воронок» і забрав до тюрми радянської. Левко відчув, як від розповіді Юстина холоне кров у жилах.

Перед самим вступом німців у Луцьк енкаведисти вирішили розстріляти в’язнів. Вивели усіх на тюремне подвір’я і розділили на дві групи: в одній вишикували політичних, у другій – всіх інших. Кулемет на вишці був спрямований на першу. Люди падали на землю, як підтяті стебла пшениці на полі. Юстин, тільки-но пролунала кулеметна черга, автоматично упав і затулив голову руками. На нього звалилися кілька мертвих тіл. Кров убитих лилася на нього, затікала у ніс і в рот, його млоїло від її запаху і смаку. Але він навіть не ворухнувся: чув, як страшно стогнали поранені, як хтось ходив поміж мертвими тілами і дострілював ще живих.

Коли стихли зойки і постріли, прийшов страх, що вбивці вкинуть його у яму разом з мертвими і закопають живцем. Але копати братську могилу в’язням з другої групи, на очах яких відбулося це звірство, наказали вже вранці. А він і ще кілька чоловіків, заюшених чужою кров’ю, вибралися уночі. Тепер він створив у лісі український повстанський загін. Є надія, що такі загони скоро переростуть в армію, яка вимете з України всю нечисть – і нацистську, і більшовицьку. Дуже надіються на підтримку своїх людей у селах. Бо ж на кого ще сподіватися? Вони ж – плоть від їхньої плоті і кров від їхньої крові. Потрібні насамперед теплі речі і харчі. Перші автомати вже здобули, обеззброївши німецьких вартових на залізниці. І надалі будуть поповнювати свій збройний арсенал таким чином.

Левко слухав і не міг повірити. Щоб не німецькі нацисти, не чужинці-загарбники, а свої… І своїх же – отак, без суду і слідства, з кулемета на тюремному подвір’ї? Втім, які ж вони свої? Так само прийшли на цю землю завойовниками, принесли на неї терор і свої порядки. Правду казав отець Петро, зло многолике.