Танець білої тополі - Страница 46

Травма іноді ще нагадувала про себе, і Ганс час від часу ставав його пацієнтом. Цього разу він приїхав добряче напідпитку, що траплялося з ним все частіше, поплескав Левка по плечу і довірливо шепнув на вухо:

– Фройляйн маєш?

– А що? – Левко не знав, до чого той хилить.

– Не показуєш нікому, ховаєш. Чи то гарна вона в тебе така, що боїшся, щоб не вкрали, чи страшна така, що й сам боїшся на неї дивитися, – зареготав Ганс. – Ну, яка є, але твоя. То сховай її ще далі, щоб ніхто не знайшов. Ферштейн? Завтра приїдуть наші облаву робити.

– Яку ще облаву? – здивувався Левко.

– До цього часу ми вам по-доброму пропонували: вербуйтеся до Рейху, там вас ждуть не діждуться. А ви? Отож. Ви такі невдячні і хитрі, не слухаєтесь, ніякими пряниками вас не заманиш. А фатерлянду потрібні молоді робочі руки. Дуже потрібні! Ферштейн? Не хотіли по-доброму, буде по-поганому. Всі, кому виповнилося чотирнадцять років, – до Рейху. Тільки ц-с-с. Я тобі нічого не казав. А фатерлянд без одної твоєї фройляйн не пропаде. Ганс – не свиня. Ганс пам’ятає, хто його на ноги поставив.

– А чому я нічого про облаву не знаю? Чи поліції вже не довіряють?

– Такий наказ. А довіряють чи не довіряють… Останнім часом поліцаї з місцевих стали дуже хитрими і не дуже ненадійними. Ну тебе це не стосується. Тобі я можу сказати.

Вночі у Старолісах ніхто не спав. Звістка про облаву метнулася по дворах, як іскра по сухому полю. Матері наспіх готували вузлики з їжею і проводжали синів і доньок до лісу. Вранці до села під’їхали три військові вантажівки. Солдати перекрили дороги, розійшлися по хатах. З криком обшукували льохи і горища, клуні і хліви, розкидали копиці з сіном, забирали все, що тільки на очі потрапляло, – мед, сало, яйця, старовинні ікони, новенькі ткані ходники. Але жодної молодої людини не знайшли. Наказали собакам брати сліди. Вівчарки рвонулися до лісу, але дійшли до драговини і безпорадно заскавучали. Навіть вони не могли надибати ту потайну стежку, якою переправлялися через болото місцеві. Німці здогадалися, що село хтось попередив. Але хто? Пошуки витоку інформації розпочали з сільської управи, з тих, хто знав про заплановану облаву.

Протверезілий Ганс взявся червоними плямами й облився липким потом. Він пригадав, кому проговорився вчора. Прихопив із собою двох поліцаїв і кинувся на пошуки Левка. Живим його брати не збирався. Раптом того допитають і він візьме та й розкаже, як Ганс видав йому секретну інформацію? Навіщо залишати такого свідка?

Ой, Левку, Левку! Дурний ти, як сало без хліба. Хіба сам не міг здогадатися, чим закінчиться ця зустріч з Гансом після всього? Хіба ще вчора мудра пані інтуїція не шепнула тобі на вухо, що гра стає вельми небезпечною? Чи тобі сил бракувало, щоб придушити цього рудого п’яненького фріца? Він же лежав перед тобою на лавці, як рибина на пательні – тільки в піч засунь. І автомат Гансів стояв у кутку біля дверей, як забута ключка подорожнього. Він би до нього й не дотягнувся. Не встигнув би. Людська плоть така піддатлива і безпорадна – варто тільки натиснути на вразливу точку… А ти йому ногу масажував, коліно погладжував, ще й тішився – от який я вмілий костоправ, не згірш за самого Мандрику.

Але вчора Ганс був пацієнтом, просто пацієнтом.

«Не вбий і не нашкодь! Допомагай кожному, хто просить. Переступиш цей закон – і пиши пропало, можеш шукати собі інше заняття. Запам’ятай, Левку: все, чому я тебе навчаю, має бути використане тільки на благо людей». Він пам’ятає. Пам’ятає все-все, про що говорив Мандрика. Але сумнів гризе сумління, як ненажерливий хробачок яблуко. Тадей говорив це у мирний час. Хіба могли вони тоді, під час отих своїх довгих довірливих розмов про сенс життя передбачити ось таку ситуацію?

Так, вчора Ганс і справді був просто пацієнтом. А сьогодні він смертельний ворог, який розпочав на нього дике полювання. Попри його уроки німецької мови і літератури, попри ту крихку, чисто людську симпатію, яка почала виникати між ними, попри загальнолюдську вдячність за звільнення від болю. Це вже другі лови на Левка. Перші розпочали червоні партизани. Він тепер у подвійній пастці. Як вибратися з неї?

Німці перевернули все село – поліцая Левка Ярича не було ніде. Наче крізь землю провалився. Втім, це було недалеко від правди.

13

Ніка вже не боїться дівчини на стіні. Вона така ж реальна, як і все інше в цій дивній кімнаті без вікон, з меблями у стилі ретро, наповненій ароматами сухого зілля. Тобто реальна не сама дівчина, а її портрет. На ньому – панянка, схожа на Ніку. Дуже схожа. Таке ж мідне волосся з відтінками бурштину і меду, такі ж зелені продовгуваті очі, навіть ластовиннячко біля носа таке саме. Але хіба у світі мало людей з подібними рисами? Минулого року в Києві аж два фестивалі двійників організували. І кого там тільки не було! Від Наполеона і Шекспіра до Арнольда Шварценеґґера і Святослава Вакарчука.

Під портретом високий стіл-тумба зі скошеною стільницею і кількома скриньками, на кожній з яких – прецікава ручка у вигляді голови лева. Мабуть, тоді, коли цей претензійний меблевий виріб майстрували, він ще по-іншому називався – бюром, бюрком чи якось на кшталт того. Ніка вхопила лева за гривасту голову, і та покірно підкорилася їй. Верхня скринька порожня, у нижній – книжка у темно-синій палітурці. Ніка не зразу змогла її дістати. Довелося навіть трішки підсунутися до краю. Цей порух пробудив у плечі гострий біль. Але фоліант із рук вона не випустила. Нарешті вдасться хоч щось почитати.