Танець білої тополі - Страница 5

Левко сидить за кущем жовтої акації, слухає і дивується. Чого ж це й справді раніш ніхто не зазіхав на це місце? Йому воно здається найкращим. Особливо гора, така загадкова, таємнича… Вона так і називається – гора. Мабуть, через те, що єдина на цій рівнині посеред лісів та боліт і тому іншого назвиська й не потребує. Власне, це й не гора, а пагорб, що простягся вздовж усієї річки Ласкавиці, захищаючи село від східних вітрів. Колись через річку до гори навіть моста не було. Хто хотів потрапити до лісу за горою чи набрати глини під горою, мусив переправлятися на другий берег човном. Потім збудували греблю. Відтоді з правого боку річка широка, повновода і лінива, її синє плесо підступає до самих поручнів мосту, з другого – вона вузька і стрімка, а вода, що падає з висоти греблі, розбивається об величезні сірі валуни, що лежать тут, мабуть, іще з допотопних часів. Левко дуже любить милуватися білими бризками, які фонтаном піднімаються догори під час того падіння.

А ще у його пам’яті закарбувалася розповідь покійного дідуся Микити про древній замок, що стояв на горі. Він, казав дідусь, був невеликий, але дуже міцний і неприступний. Не раз налітала на нього орда, але взяти не могла. Та настала чорна година. Тьма-тьмуща ординців присунула до села, спалила його і все ж узяла приступом замок. Та в ньому нікого не застала. Оборонці твердині нібито вийшли з неї через таємний підземний хід і заховалися у Старому лісі, за непрохідними болотами. Ординці посунули за ними, та половина їх тільки булькнула у драговину, а друга кинулася навтікача. А люди повернулися і заново збудували село.

Химка каже, що ніхто з місцевих селян не хотів селитися за річкою, нікому й на думку не спадало там землі шмат купити і господарку завести. А може, якраз через те й не селилися, що моста не було? Чи звикли здавен триматися кучно, на одному березі, то й не намагався ніхто відриватися від гурту. Хоча не всі так уже й люблять кучність. Біля Старолісів є кілька хуторів, але вони розкидані з іншого боку села, ближче до тракту, що веде аж до Бугу.

– А Марину віддають за городського пана, бо хочуть зі знатними породичатися, – пронизливий Химчин голос обриває Левкові міркування. – Гроші притягують гроші, коли вони є, хочеться ще більше. Думають, буде їхня паннуся сидіти у того пузатого капшука з пеньонзами, як у самого Бога за плечима. А захочеться любові… Хм… Хіба ж на старому чоловікові світ клином зійшовся?.. Та Марилька ж така сама, як її мамуся. Тіко моргне своїм відьомським очком, тіко поманить пальчиком – молодий чорнобровий і прибіжить. Може, й не такий, як ваш Тиміш. Авжеж, таких, як Тиміш, вельми мало, але й серед багатих теж є свої зухи. То ж природа, Сяньку. Жінка хоче чоловіка, чоловікові треба жінку. Сам Бог велів паруватися і любитися. Хіба ні, Сяньку? Щось ви-те, сусідоньку, ниньки вельми мовчаників переїли. Мовчите та й мовчите.

Химчин голос стишується, стає муркотливим, як у щойно нагодованої кицьки. Тато вдає, що не розуміє її натяків.

Вранці зайшла ще одна тарабанька.

– Ой, Сяньку! Що то з вашим Тимошем діється? Вчора Зінька Дем’янова бачила його в лісі, у Бузьковому урочищі. Каже, бігав як оглашенний між кущами і кричав, як на пуп, а потім аж вовком завив. Їй-бо, от перехрещуся – як справдешній вовк. Вона так злякалася, що й козуба з трускавками у траві забула. Оце вдосвіта пішла за згубою, а трускавки вже мурашня лісова доїдає. Витрусила їх з козуба та й прийшла впорожні додому. Така лиха, така лиха, що хоч запалки об неї три і друбняк запалюй. А як же не сердитися? Ціліський день вчорашній пішов коту під хвіст. А все через Тимоша. Мо’, пороблено йому? Ви-те до знахарки пішли б. Бо щоб отак через дівку… Ой робіть щось, Сяньку, спасайте сина. Бо та любовна болєзнь може погано скінчитися. Ще, не приведи Господи, хлопака розумом схибнеться чи й руки на себе накладе. Хіба ж то годиться так побиватися? Скіко кругом жінок та дівок гарних! Тіко голову поверни, тіко одним своїм чорним оком підморгни. Але в кого ж йому вчитися ту голову повертати? Який батько, такий син.

А ввечері знов Грабариха біля перелазу.

– Ви-те чули новину? Не буде весілля у Вишнецьких. От не буде – і квит! Вчора панна як відрізала – лучче з мосту та й у воду, каже. Там такий рейвах! Таке ойкання та охкання! Жених уже й палац підготував, гостей позапрошував, гостинців дорогих накупляв. А золота рибка плюсь-плюсь хвостиком – і з гачка зірвалася.

Тато мовчав. Його вже до печінок дістали ті балачки. Та й добре він вловлював натяки самотніх сільських плетух, помічав бісики в їхніх уже трохи припорошених роками і самотністю очах. Бачив, як згасали ті бісики, коли жінки йшли з подвір’я, так і не дочекавшись від нього якогось знаку уваги.

– Проклятий Черкас! – ледь не заплакала якось Химка Сирена. – У селі стіко самотніх жінок, а він досі на свою Оляну молиться, на мертву давно. А хіба це правильно? Живий про живе гадати має.

Левко знав: тато переживає за Тимоша. Він давно казав, щоб той спустився з неба на землю і пошукав собі пару на ній, бо нічого путнього з того його неземного кохання не буде. А їм у хаті добра пара молодих жіночих рук потрібна. Бо скільки ж він сам буде і прати, і варити, і жати, і косити, і в господарці лад давати. Тиміш затято відмовчувався. Тож татові залишалося тільки терпляче очікувати, коли вся ота веремія з весіллям у Вишнецьких перешумить, перемелеться, перевіється і затихне. Але батьківське серце не камінь. Левко бачив, як він потай зітхає, як вечорами довго сидить на лежаку і щось думає, як аж за чуба себе смикає (така в нього звичка, коли сердиться) і вдаряє кулаками об коліна.