Танець білої тополі - Страница 53

Як він любить це село! Яка дорога йому оця огорнута нічною тишею, не вельми родюча, але така рідна, пропахла хвоєю і вересом земля! Аж серце щемить від тривоги за неї і тихесенько-тихесенько бринить від невимовної ніжності. Він ніколи не вимовляв уголос таких слів. Та й чи вимовить коли? Не заведено в селі про це говорити. Головне – щоб душа говорила.

Подумав, що він схожий на самотнього вовка, на якого провадять лови зразу дві ватаги мисливців. Але попри все він мусить не тільки себе рятувати, а й свою територію від переслідувачів оберігати. Якщо треба буде перегризти горло за рідні Староліси, за оцю річку, за ліс, за кохану Вишеньку – він зробить це не задумуючись.

Зараз загнаному мисливцями самотньому сіроманцеві хочеться завити на місяць. Бо вся ця ідилія – омана. Бо вранці люди прокинуться у тривозі і будуть думати, що їсти, як вижити, як нагодувати дітей і вхопити хоч ковток примарного щастя. Бо навіть саме існування його села знову буде залежати від того, що прийде в голову якомусь дурноверхому гевалові зі зброєю в руках. І він у своєму підземному схроні також цілий день буде прислухатися до кожного звуку нагорі і божеволіти від думки, що Вишенька в небезпеці. Звідки у нього це передчуття? Хто посилає йому ці тривожні імпульси?

Він сп’янів від свіжого повітря і, коли повернувся у свою схованку, зразу провалився у сон.

* * *

Прокинувся від голосу тітки Мар’яни, що лунав десь зовсім поруч. Що сталося? Чого це вона у погребі? Приклав до шафи-дверей кухля, притулився до його дна вухом. Стало чути краще.

– Виходь, виходь хутенько! Вже нікого немає. Той німак вельми ласий до нашої горілки. Я йому таку поставила, з вересом, що зразу в його руду голову вдарила і він хутко забув, чого приїхав сюди на свому драндулеті. Щоб він колесами догори їздив! Щоб його підняло й гепнуло! Вже ледве язиком ворушив, а повторював, що все одно буде, як він хоче. Щоб ото його, таке цабе велике, такого ученого-переученого арійця та якісь там дурні неграмотні селюки обдурили! О ні! Він ниньки ціліську ніч буде ганяти на мотоциклі від хати до хати, бо знає, що ті дівки і хлопи, які втекли від облави, вже вернулися додому і вночі будуть спати в своїх ліжках. Еге ж, хто вернувся, а хто й ні – до лісових хлопців пристав. Але теперка симні їхні можуть бути покарані. Це ж або діти до Німеччини, або хата в небо разом з вогнем. Я сказала, що ти в місто поїхала, до родичів, не знаю, коли повернешся. Але йому – як горохом об стіну. Белькоче: якщо і завтра не застане… Еге ж, застане, як рак за горою свисне. Щось ми придумаємо, щось мусимо придумати. Ще ніколи, моя дитино, не було так, щоб ніяк.

Отже, Вишенька ховалася у погребі. Вона була тут, всього за кілька кроків від нього, стривожена, перелякана. А в будинку в цей час заливав горілкою свою лють рудий Ганс. Який же він, виявляється, упертий і самозакоханий! Не може програти. Не може змиритися. Його має бути зверху. Як же змінила війна цю людину – зі студента, майбутнього вчителя-філолога, гуманітарія-гуманіста, постав цинічний убивця, впевнений у своїй арійській вищості, непогрішимості і вседозволеності. Хто йому сказав про Вишеньку? Мабуть, хтось із місцевих поліцаїв. І про Левкове кохання до неї, певно, розказали. Уявити тільки, як він заповзявся побачити таємничу Левкову фройляйн. Ну що ж, Гансе, побачимо, хто кого. Попереду ціла ніч. Ніч твоїх диких ловів. І ніч справедливої помсти.

Наступного ранку вся поліція зібралася біля Гапонюкового спуску, неподалік управи. Поліцаї стояли у гумових плащ-накидках, бо з ночі лив дощ. Ганса врятувати не вдалося. Від нього за кілька метрів несло самогоном. Мотоцикла навіть не піднімали – він так і лежав догори колесами. Можливо, чекали когось з гебітскомісаріату, щоб пересвідчився, як усе сталося. Те, що трапилося, не стали класифікувати як диверсію. А отже, не було причин і карати населення. Черговий у вікно управи бачив: німець мчав на шаленій швидкості (він любив проїхатися з вітерцем, особливо коли перебирав норму), мотоцикл занесло на мокрому спуску, він несподівано перекинувся, зірвався з гірки і вдарився об дерево.

Левко не відчував ні радості перемоги, ні торжества помсти. Він убив Ганса. Але Ганс міг померти ще майже рік тому, коли його мотоцикл перекинувся на цьому ж місці і вдарився у це ж саме дерево. Тоді сніг амортизував удар. Тепер протягнута над дорогою тонка мотузка, навпаки, посилила його. Взимку Левко врятував і навіть поставив на ноги свого ворога. В цьому був свій сенс. Бо як би вдалося попередити хлопців і дівчат про облаву і заплановане вивезення на чужину, коли б Ганс не прийшов до нього зі своєю травмованою ногою і не проговорився? Як би вдалося зробити це тепер, якби Левко не почув Мар’яну? Хтось ніби написав цей складний, але добре продуманий сценарій заздалегідь і тепер поставив у ньому крапку. Амінь!

* * *

Зима прийшла рано. Сніг падав упереміш з листям, яке не встигло облетіти. Холод пробирався у схрон із дота, через проритий тунель. Левко з головою накривався коцом, намагався надихати тепла, але тільки-но витикав носа і руки з книжкою, як воно втікало, осідало на стінах і дрібними крапельками скочувалося до долівки. Вставав і починав робити руханку. Тіло зігрівалося, але варто було прилягти, як холод знову сковував його. Треба було припасти ковдру або перину. Але домашнє все згоріло разом з хатою, а попросити у тітки Мар’яни він не посмів. Та й як би їй пояснив це прохання? Чекав ночі, щоб вийти на гору. Там навіть холод інший – не такий чіпкий, підступний і затхлий, та й пробігтися можна.