Танець білої тополі - Страница 10

– Натуля! – радісно вигукнула Ніка. – Це ж моя няня Натуля! То ти її знаєш?

– Знаю. До речі, ця квартира… Це квартира Нати Улянівни.

– То ми тепер будемо жити всі разом? Ти будеш моєю мамою Регіною, а Натуля – бабусею?

Ніка аж нетямилася з радості. Подумати тільки: досі в неї нікого не було, а тепер зразу і мама, й бабуся.

– Ні, дівчинко. Ми будемо жити вдвох. Це твоя кімната, а он та, більша, – моя.

– А де буде жити Натуля? Я не хочу, щоб кімната була тільки моєю! Не хочу! – запротестувала Ніка.

– Ната Улянівна буде жити ось тут. – Регіна взяла долоньку Ніки і приклала до серця. – А тепер ідемо на кухню, Невеличко! Сьогодні у нас із тобою святковий обід.

Такого сонячного і безтурботного літа у Ніки більше ніколи не було. Вона вперше мала свою кімнату і вперше побачила море. В Євпаторії, куди повезла її мама Регіна, вони жили у маленькому будиночку під старезною акацією. Акація тільки-но перецвіла, але в повітрі ще стояв густий запах її прив’ялого цвіту. Під деревом Ніка знайшла чималу нору, з якої одна за одною шугали ящірки. Вона безстрашно кидалася за ними і навіть здобула трофей – ящірчин хвіст, покинутий рептилією під час втечі. Море викидало на піщаний берег морських коників і різнокольорові мушлі, яких вони з мамою Регіною назбирали аж три торбинки. Вдома вона часто перебирала ті свої перші безцінні скарби і згадувала про море.

У липні мама Регіна водила її по крамницях – вибирали шкільну форму, взуття, наплічник, зошити, олівці. Вдома взялися за абетку, але хутко покинули заняття: мама Регіна переконалася, що Ніка вже добре читає, і сказала, що краще хай до вересня відпочине – ще начитається в школі.

А потім мама Регіна пішла на роботу і вони стали бачитися тільки вранці і ввечері. Спочатку Ніка дуже нудьгувала і страшенно боялася залишатися вдома сама. Та з часом так звикла до самотності, що навіть полюбила її. Робила уроки, перечитувала книжки з Натуліної бібліотеки, годинами могла дивитися у вікно. За їхнім будинком тягнувся рядочок хат, оточених невеликими палісадниками. Колись їх планували знести і збудувати на їхньому місці багатоповерхівки, але потім чи то передумали, чи то власники будиночків надто запротестували, бо не хотіли переселятися у «шпаківні». З цих спостережень і виник перший серйозний конфлікт між Нікою й мамою Регіною.

Ніка навчалася вже у третьому класі і вважала себе цілком самостійною. Мама Регіна часто затримувалася на роботі допізна, і дівчинка тепер не чекала її склавши руки. І в крамницю ходила, і посуд мила, і навіть приготувати вечерю могла. Саме у цей час біля новенького будинку під червоною черепицею, що, як гриб-червоноголовець, присів якраз навпроти вікон їхньої квартири, з’явилося цуценя. Дворик біля того червоноголовця – вузька заасфальтована смужка, такий собі п’ятачок, обнесений сірим муром із залізною хвірткою. На ньому ніде не те що розбігтися, а й пройтися. А господар свого цуцика ще й на прив’язь посадив – ланцюжок зовсім короткий, метр чи півтора. Маленький бранець тільки хоче підійти до порога чи до лавки, а він уже й натягнувся.

Цілими днями песик, як і Ніка, сам-один. Але куди ж йому, бідному, себе подіти? Він же уроків не робить, книжок не читає, телевізор не дивиться, посуд не миє та й навіть світу білого за муром та литою металевою хвірткою не бачить. Ніка згори, зі свого вікна та з балкона, бачить усе навколо, а він із землі – нічогісінько. Скавучить, бідний, скавучить, тоді стомиться, затихне, приляже біля буди на гумовий килимок, зітхне тяжко, покладе чорну волохату голову на лапки і лежить. А тоді схопиться і знову заводиться – гав-гав-гав, гав-гав-гав! Господар увечері повернеться, він до нього – і хвостиком крутить, і підскакує, і лизнути намагається. А той, сердитий, набурмосений, ногою малого відштовхне і – хрясь дверима перед самісіньким його носиком. Мовляв, що за цуценячі ніжності, не для того я тебе взяв, щоб гратися з тобою, знай своє місце, а до мене – зась. І хоч би раз відв’язав та вигуляв. Тільки виставить алюмінієву миску з їжею через поріг і знову – хрясь дверима. Песик миску вилиже і починає нею у дворику по асфальту футболити, аж виляски йдуть по всіх вікнах дев’ятиповерхівки. Господар вийде, насвариться на нього, забере миску – і знову цуценя не знає, чим зайнятися і куди себе подіти. Скавулить, до людей проситься, не розуміє, що з нього таким чином злющого-презлющого цербера готують.

Ніку те скавуління аж до сліз доводило. Так їй шкода цуцика, що й уроки в голову не лізуть. Якось не витримала. Дістала з холодильника ковбасу, зробила кілька канапок, вийшла у двір, обійшла дев’ятиповерхівку і зупинилася перед будинком-грибом. Щоправда, із землі він таким не здавався, бо ні червоного даху, ні вікон за високою огорожею не було видно. По той бік загавкало цуценя, але зовсім не сердито, скоріше якось благально. Вона уявила, як воно крутить-вертить шиєю з білою плямкою у формі бантика, як махає хвостиком і намагається зазирнути крізь шпарину в муровано-залізній загорожі. Спробувала відчинити хвіртку, але не змогла. Вхопилася за її гострий верх, підтягнулася, перехилилася і зіскочила у дворик.

Впала на коліна і сама мало не заскавучала від болю. Ну от, на нових спортивних – дірка, тепер доведеться пояснювати, звідки вона взялася. Але що то порівняно з цуценячою радістю – у чорного волохатика мало хвіст не відпав, так він ним крутив-вертів. Собача на льоту вхопило канапку, тоді другу, третю і вдячно лизнуло Ніку в щоку. Ніка рушила до хвіртки, вже вхопилася за металеву поперечину вгорі. Цуценя рвонулося за нею, але короткий ланцюг, яким його прив’язали до буди, голосно дзвякнув і натягнувся. Песик заскавучав. Ніка рішуче повернулася, відстібнула повідок на шиї.