Танець білої тополі - Страница 9

– Це дуже шляхетно з вашого боку. Але я ж вам уже сказала: виберіть собі когось іншого! Тут, знаєте, така нестандартна ситуація…

Мабуть, директорка справді не раз уже щось пояснювала гості, бо в її голосі почулося неприховане роздратування. Жінка також відчула його.

– Але ж можна якось по-іншому… Скажімо, без усиновлення, просто взяти додому… – чи то просила, чи виправдовувалася вона.

– Що це ви таке говорите?! Як це – просто взяти? Це ж не котеня чи морська свинка. Сьогодні взяли, побавилися, потішилися, а завтра повернули або обміняли? І взагалі… Зазвичай люди довго придивляються, знайомляться, розмовляють, перш ніж вибрати дитину. А ви її навіть не бачили. Не шукають же дітей тільки за іменами. Чи ви шукали? Я не така наївна, щоб повірити у випадковість. Професійний досвід, знаєте, жіноча інтуїція і таке інше… Щось ви, пані хороша, приховуєте. Думаю… – Світлана Василівна вгледіла Ніку й не доказала. – Ти чого там ховаєшся, Величко? Іди-но сюди. Це Регіна Сергіївна, вона прийшла до тебе. До тебе, розумієш? О-со-бис-то!

– До мене?! О-со-бис-то?!

Ніка раптом згадала, що не витерла рушником руки. А що, як цій жінці в такому пухнастому, такому білому-білому светрі не сподобається, що в неї мокрі пальці? Вона хутко сховала долоні за спину і почала витирати об штани.

– До тебе! – ствердно кивнула гостя й усміхнулася.

Якусь мить вони уважно розглядали одна одну. Худенька, бліда, аж зелена після недавньої хвороби, дівчинка зі скуйовдженим коротким чубчиком над великими очима, у яких змішалися і здивування, і цікавість, і страх, і надія. А навпроти неї струнка вродлива жінка з розпущеним каштановим волоссям, що розсипалося по білосніжному светрі.

– Привіт! Я пані Регіна… Регіна Сергіївна… Просто Регіна, – сказала нарешті жінка.

Ніка вловила в її голосі якусь невпевненість і аж похолола: ось зараз гостя вибачиться, даруйте, мовляв, помилочка трапилася, це не та дівчинка, яку сподівалася побачити, зовсім не та. Але жінка підійшла і рвучко притиснула її до себе.

– То от ти, значить, яка, Невеличко!

Невеличка… Так її називала тільки няня Натуля. Звідки про це могла дізнатися чужа жінка, яка так пахне парфумами, так гарно і так лоскітно, що аж у голові паморочиться? Чи, може, вона просто назвала Ніку невеличкою через її зріст? Але ж усі діти невеличкі порівняно з дорослими. Хіба не так?

Директорка залишила їх у залі, а сама пішла до кабінету – сказала, що в неї дуже важлива телефонна розмова.

Вони присіли на маленьких стільчиках, розставлених по периметру зали. Регіна смикнула «блискавку» на чималенькій дорожній сумці і поклала перед Нікою кілька пакетів із солодощами – мандаринами, бананами, цукерками, печивом. А тоді з іншої, чорної, лакованої, з витисненим золотом візерунком (Ніка ще ніколи не бачила такої гарної), дістала книжку з яскравою обкладинкою.

– Знаю, що ти книжки любиш більше, ніж іграшки, – сказала.

Звідки вона могла знати, якщо вони ніколи не зустрічалися? Але Ніка не стала нічого запитувати. Ці дорослі такі дивні, такі непередбачувані: не знаєш, як вони можуть сприйняти звичайнісіньке запитання. Головне, що тепер і до неї хтось навідався. А можливо, і ще навідається. В усякому разі, Регіна пообіцяла.

Їхні недільні зустрічі тривали до червня. Ніка так чекала їх, що вже у суботу, напередодні побачення, не могла нічого їсти – від хвилювання їй скручувало живіт і нудило й вона мусила постійно бігати до туалету. А що, як Регіна не прийде? А що, як узагалі передумала зустрічатися? Зате в неділю зголодніла Ніка просила добавку і надолужувала згаяне.

Першого червня у притулку святкували Міжнародний день захисту дітей. Гостей прибуло як ніколи – і шефи з гімназії, що неподалік дитбудинку, і спонсори, і якісь поважні тітка з текою в руці та дядько з великим пакунком під пахвою, і артисти з театру. Показували лялькову виставу. Ніка дивилася, але зосередитися не могла. Нетерпляче чекала Регіну. Що ж це вона так довго не йде? І що, цікаво, принесе до свята?

Регіна прийшла тільки з чорною сумочкою, перечепленою через плече. Взяла Ніку за руку і повела до кабінету Світлани Василівни.

– Вітаю, Вероніко! Ти сьогодні отримала найкращий подарунок! – Директорка аж сяяла, ніби цей найкращий подарунок було призначено їй самій. – Регіна Сергіївна давно хотіла забрати тебе. І ось ця мить настала, всі папери оформлено, тепер у тебе буде свій дім.

Вони вже втрьох пішли до актової зали, де якраз закінчилася вистава. Поважний дядько виявився начальником якогось там управління, а тітка – головою дитячого фонду. Вони розповіли про те, як це добре – рости у сім’ї, хоча і в дитбудинку дітям дуже навіть щасливо живеться, побажали Вероніці Величко, щоб вона не забувала свій перший рідний дім, і вручили Світлані Василівні величезний пакунок – для ігрової кімнати. Ніка так і не побачила, що ж там було запаковано у яскравий кольоровий папір.

Регіна викликала таксі. Дорогою додому сказала, що в неї розпочинається відпустка, за три дні вони поїдуть до моря, трохи відпочинуть, а тоді візьмуться готуватися до школи. А поки що хай Ніка звикає до своєї домівки.

* * *

Домівка виявилася двокімнатною квартирою на сьомому поверсі, не вельми розкішною, з трохи потертими шпалерами, але дуже затишною. В кімнаті, де тепер мала жити Ніка, стояла велика шафа з книжками. Збоку біля неї висів солом’яний капелюшок з широкими крисами і блакитною стрічкою, на полицях, перед рядами книжок, стояли глиняні дзвіночки різних кольорів і розмірів. Поряд на стіні – світлина жінки у золотистій рамці. Сумовиті сірі очі з мереживом зморщок навколо, гладенько зачесане назад сиве волосся з русявими пасемками, ледь вловима усмішка на губах із характерним вигином.