Танець білої тополі - Страница 18

– Що за криз такий? – здивувалася Ніка.

– Пубертатний криз – це коли в перехідний підлітковий період фізичне, духовне і соціальне входять у протиріччя. Зазвичай ця переломна проблема хутко минає. Але ти…

– Але я застрягла. І так і залишуся підлітком до глибокої-глибокої старості. Ах, ні. Я ж ніколи не стану старою. Помру років так під сто зовсім юною, бо мій пубертатний криз – на все життя!

– Ну от і поговорили, – зітхнула Регіна.

Вона так намагалася робити все правильно – правильно жити, правильно говорити, правильно виховувати Ніку, правильно використовувати для цього все те, за що їй колись у педінституті ставили «відмінно». Але що таке – жити правильно? Хто коли на цій Землі прожив абсолютно правильно? Якщо у стандартному наборі з назвою «правильно» не вистачає лише однієї маленької детальки – любові, все летить шкереберть. Мабуть, Регіні бракувало цієї детальки і просто не судилося стати доброю мамою.

– Вибач, що не буду на твоєму випускному – післязавтра вирушаю до Греції, – сказала вона, якось дивно посміхаючись, чи то ніяково, чи щасливо. – Одна людина кличе мене до себе.

– Ти хотіла сказати – один чоловік? – уточнила Ніка.

– Його звати Димитр. Дуже порядний і вихований чоловік. Ми познайомилися через агентство, трохи листувалися в Інтернеті. Таких листів я зроду не отримувала, хіба що в романах читала. Думала, тепер уже й слів таких немає. Зрозумій, Ніко, мені вже сорок. Сорок! Це мій останній шанс щось змінити у житті, не працювати з рання до смеркання, не рахувати копійки і не боятися, що завтра взагалі можу залишитися без роботи, зрештою, створити сім’ю. Десь у світі, виявляється, ще є чоловіки, які вміють цінувати жіночу вроду, писати проникливі листи і підносити настрій компліментами. Коли влаштуюся, буду допомагати тобі. Обов’язково! Ти звертайся, якщо що… А зараз… Ось трохи грошей – на місяців три тобі вистачить. Можеш здати у винайм мою кімнату… тобто кімнату, у якій я жила. Матимеш трохи до стипендії. Впевнена, що ти вступиш до університету. Все-таки у тебе добра підготовка з філології – я постаралася. Як кажуть, чим могла, тим допомогла. Головне – пройти на державне відділення. Але ти будеш мати пільги при вступі, як…

Регіна не договорила. Слово «сирота» так і зависло у повітрі. Вона боялася, що Ніка буде плакати, дорікати. Але Ніка ніби й не чула – ні про пільги при вступі до університету (авжеж, на філологічний, тільки на філологічний факультет!), ні про Грецію й чоловіка, який понад усе цінує жіночу вроду і тому терміново викликав до себе Регіну. Так терміново, що вона не може навіть до Вероніччиного випускного залишитися. Запитала зовсім про інше:

– Чому Ната Улянівна зробила це для мене?

– Кожній людині хочеться, щоб її хтось любив і пам’ятав. Може, тому. Втім, не знаю. Вона була доброю людиною. Трохи дивакуватою, але дуже доброю.

– Звідки родом моя мама?

– Віра про це ніколи не говорила. Думаю, в тому огризку, що залишився від фабрики, щось збереглося. Мусить же бути якийсь архів. Знаю тільки, що з дому вона пішла після восьмого класу, у п’ятнадцять років, тобто їй було ще менше, ніж тобі зараз. І якщо вона віддала тебе у дитбудинок, а не до рідні, значить, була на те серйозна причина. Дуже серйозна. То чи й варто тобі цікавитися місцем її народження? Ніхто там тебе не чекає.

– А цей… Владлен Красков… Він повернувся назад, туди, звідки приїхав?

– О ні! Навіщо йому повертатися? Йому й тут добре. Товариш Владлен Красков став паном Владиславом Красковим. Тепер він власник великої фірми, знаний бізнесмен – кілька областей своїми хімічними кетчупами та майонезами годує, вершкове масло з кокосової олії видобуває. Словом, маг і чарівник, який геть усе перетворює на гроші. Такі, як він, першими кинулися загрібати під себе все, що погано лежить. Мали доступ до того, що можна було красти і продавати, то чого б не скористатися? Поки одні «Червону калину» співали та прапор України піднімали, вони вже «зелененькі» рахували, стартовий капітал для своїх приватних володінь збирали. На фабриці майже всі верстати, навіть нові, жакардові, які в тисяча дев’ятсот дев’яностому році привезли, але так і не встигли запустити, розібрали і повивозили за Буг на базар. Сувої тканин, через які постраждала твоя мама, вже відкрито возили машинами по містах і навіть селах. І ніхто їх не зупиняв, не судив. Бо гроші відкривали всі дороги і закривали всім роти.

Один із тих скоробагатьків якось сказав мені: «Нинішні англійські сери – нащадки колишніх піратів, які створили свій стартовий капітал грабунками. Але хто сьогодні про це згадує? Ніхто! А чим ми гірші за них?» Отака філософія. Але вони гірші. Це навіть не пірати, а зажерливі піраньї. Не раджу тобі заявлятися до цього… Краскова… Пам’ятай: для твоєї мами це дуже погано закінчилося. Обминай його десятою дорогою, Ніко!

6

Левко не знає, куди очі подіти, щоб на голого пана Тадея поглядом не наштовхнутися. Ну де це бачено, щоб поважний чоловік отако по двору бігав, дупою світив та своїм причандалом, як маятником, розмахував? Може, у нього бзік у голові? Доки в Олиці якомусь панкові вивихнуте плече на місце ставив, у Мацейові старій пані ногу поламану складав, а в Ковелі скаліченому парубкові хребта підрихтовував, поки в дорозі до Холма всілякі історії розказував, нібито нормальним здавався, а приїхали сюди – й ось…

Отож-бо, що здавався. Казала колись тітка Мар’яна, що тих бзікнутих не зразу й розпізнаєш. Такими вже правильними, такими розсудливими та чемними прикидаються, а тоді – бабах, як грім посеред ясного неба. Як учворять щось, то хоч стій, хоч падай. Куди ж ти потрапив, Левку? У що вляпався?