Танець білої тополі - Страница 19


К оглавлению

19

А Тадей Мандрика вже вікно навстіж відчинив і голову свою лобату, коротко стрижену, з двору до кімнати просунув.

– Слухати мою команду! Р-р-раз – штани на підлогу, два – підштаники туди ж, холєра ясна їх бери, три – кроком руш до мене! І не прикидайся, що спиш, лінюх!

Ну от. То хоч сам по росі бігав та гирі вергав, а тепер і до Левка добрався. Левкові соромно. Без штанів іще куди не йшло, але без підштаників… Ні, цього не буде. Але йти треба, бо Мандрика все одно від вікна не відходить, він такий – причепиться, як реп’ях до собачого хвоста, і все по-своєму зробить. А якщо раптом іще й справді чоловік із бзіком у голові, то чого завгодно можна сподіватися.

Вийшов на ґанок, зупинився на нижній сходинці, ліктями, за давньою звичкою, свою утлу спідню одежину з вибіленого льону до боків притиснув. Тадей Мандрика підійшов, нагнувся, різко смикнув за холоші донизу, а тоді вхопив голого Левка попід пахвами, підняв над головою, переніс ближче до криниці, поставив на зарошену траву і голосно засміявся:

– Ну і що там у тебе є таке, що я досі не бачив? Чого ти зашарівся, як нецілована панянка?! Хіба голий чоловік чимось гірший за голого вовка або лиса? Ми такі, якими нас природа сотворила. А потрудилася вона над нами таки непогано. Еге ж? Ну подивися, подивися-но, Левку! – Він підняв над головою руки, заграв м’язами. – Хіба ж я не кращий за якогось там лося чи ведмедя? А от щодо тебе, то є в мене до неї, паніматки нашої, маленька претензія. Ну який же з тебе лев? Га? Котеня та й годі. Але перетворення слабкого котеняти на справжнього породистого царя звірів ми вже розпочали. А тепер продовжимо. Прошу пана приготуватися! Поїхали! Р-р-раз! Два-а-а! Тр-р-ри!

Левко й оком не встиг кліпнути, як на голову йому полилася крижана вода. А Мандрика схопив друге відро, що стояло біля цямрини, хлюпнув на себе і задоволено закректав.

– Ну що може бути краще, як вода з криниці та ще й на світанку? У ній іще й зорі плавають. Не віриш? Заглянь у криницю. Бачиш? Вода із зорями – це тобі не абищо. Це така настоянка, яка від усіх недуг зцілює. А тепер рухайся, рухайся! Три кола довкруж дому для розігріву. Тоді три кола для задоволення. Поки що по три.

А потім вони снідали. Левко підсунув до себе тарілку, нагнувся над столом, вхопив губами яєчню. Мандрика вдарив його чайною ложечкою по лобі.

– Руки! І виделка, прошу пана!

Левка як гарячим приском обдало. Глянув на свої руки у рожевих рубцях, з яких Мандрика тілько-но, після купелі у дворі, стягнув тонкі гумові рукавички. Пальці ще не згиналися, але вже потроху ворушилися кожен сам по собі. Як у них узяти виделку? Як її втримати?

– Пане Тадею, я вже завтра…

– Ніяких завтра. Зараз!

Виделка таки випорснула і дзенькнула об підлогу.

– Дістань! – наказав Мандрика. – Ти ж не каліка!

Він іще тричі піднімав кляту виделку і з полегшенням зітхнув, коли на дні тарілки нарешті сяйнув розпіреним хвостом намальований півник. З чаєм уже простіше, горнятко можна просто притягти до себе й обхопити долонями.

– Ти знаєш, із чого складається людське тіло? – запитав Мандрика, поки Левко допивав чай із запареними смородиновими гілочками.

– Ну… Це всі знають… З кісток, м’яса, ще з жил… – запнувся Левко.

– З кісток, м’яса, потрохів, лайна… З глини небесної! Ось із чого! – Мандрика прийняв тарілки зі стола і знову примостився перед Левком. – Запам’ятай, Левку: тіло людське – це глиняна посудина, у якій вирощується душа. Душа – це, ясна річ, головне. Але й тіло – це витвір Божий. Виліплене воно з глини небесної. Вона ж, як тобі відомо, всяка буває. Одного горщика торкнутися не встигнеш, як він на череп’я розсипається, бо глина сира. Другий цілком годиться, щоб у ньому борщі та каші варити. А є такі глиняні вироби, що століттями зберігаються. Археологи викопують древні амфори, які пролежали в землі навіть тисячі років. Уявляєш, Левку? Тисячі! Залізо б уже зіржавіло, а їм – хоч би що. Але таку глину гартувати треба. Ти второпав, до чого це я гну? Не скигли, не нарікай, не будь прошаком – нікого на цьому світі не обходять твої руки, ноги, голова. Зроби все, щоб тебе поважали, а не жаліли. Жалість принижує людину, особливо чоловіка.

– Але ж вас я обходжу. Якби ні, то хіба б ви забрали мене з собою, хіба б залишили жити у себе?

– Не мудруй і не лести собі! – засміявся Мандрика. – Не такий уже ти любий, і не такий уже я добрий. Просто вирішив трохи поекспериментувати.

* * *

Коли Левко вперше побачив Тадея Мандрику – у тонкій білій сорочці та сірій жилетці, при краватці, на бричці поруч із фурманом Ільком, то подумав, що цей пан такий же вельможний шляхтич, як і Вишнецький. Але згодом переконався: сорочки, куплені у крамниці, маринарки та жилети Мандрика надягав тільки тоді, коли їхав на особливі виклики, до знатних людей. Зазвичай же носив полотняні кошулі навипуск і з весни до пізньої осені не визнавав ніякого взуття.

І будинок його, розміщений за старим, трохи здичавілим, із ясминовими заростями садом, на чималій віддалі і від дороги, і від інших осель, в підметки не годився маєтку Вишнецьких. Невеликий, всього на три кімнати – одна простора й умебльована лише широкою лавкою і лежаком, дві – трохи менші, з вікнами, поділеними на шість шиб. До будинку притулився просторий дерев’яний ґанок. Подвір’я не огороджене штахетами і не обтягнуте дротяною сіткою, а обсаджене високими кущами, які господар сам час від часу акуратно підстригає зверху. Каже: «Не допущу ніякого зеленого вільнодумства, кожна гілочка повинна бути на своєму місці, не випинатися і не кошлатити живопліт». Зате в ширину гілля розросталося і перепліталося так міцно, що крізь цю живу стіну навіть миша не могла проскочити.

19