Танець білої тополі - Страница 32

Від крайньої тролейбусної зупинки до «царського села» хвилин двадцять пішого ходу. Перед в’їздом до поселення «нових українців» – шлагбаум. Обминула його і пішла рівнесенькою, як скло, дорогою. «Ось і ця вулиця, ось і цей дім…» І навіть залізна брама чомусь відчинена. Ага, з подвір’я виїжджає іномарка кольору металік з тонованими вікнами. Крізь темне скло не видно, хто за кермом. Зате хлопця за брамою, на залитому сонцем дворі, вимощеному кольоровою бруківкою, вона встигла побачити. Він сидів у інвалідному візку – голова опущена, спина зсутулена, руки складені на колінах – і приречено дивився услід іномарці. Помітивши Ніку, різко підвів голову.

Вони тільки на мить зустрілися поглядами. Чорна брама автоматично поповзла ліворуч, безшумно зачинилася й розділила їх. Але Ніка добре впізнала ці очі – кольору світлого диму, з маленькими темними скалочками навколо зіниць. Очі Владлена-Владислава Краскова. Того самого, який навіть думки не припускав, що його нащадок може бути хворим, а тим більш – інвалідом. Того самого, який так ретельно все спланував, відрепетирував і виторгував собі у долі міцного й розумного сина з абсолютно здоровими генами. Того самого…

То що ж із тобою сталося, брате мій?

10

Як він міг так по-дурному вчинити? Як?! І навіщо?! Але ж вчинив. Вчинив же, недоріка! Дорогою до Вишнецьких навіть тихенько грів себе думкою: хай знає гонорова пані Ольга, хай знає, що він тепер не просто Левко, а людина при посаді – завідувач хати-читальні. Отож вона вже не зможе показати йому на двері, мусить прийняти і вислухати, бо він прийшов за завданням комсомольської організації, а не з власної забаганки. Тітка Мар’яна так і мала вчора їй сповістити: сільрада і комсомол, мовляв, доручили її небожеві Левкові важливу справу.

У браму навіть стукати не довелося – хвіртка, вмонтована праворуч, уже була прочинена. Отже, його чекали. Чи, навпаки, зарання відчинили, щоб не чекати і не зустрічати? За ворітьми сліпо блимнули два закіптюжені провалля вікон – наче дві порожні очниці. Від того блимання стало трохи моторошно. Треба було б забити вікна дошками, бо як піде сніг, то в будинок білі мухи налетять і до весни лежатимуть. Вікно, крізь яке він колись хотів побачити Вишню і під яким його спіймав сторож Данило, завішене тонкими гаптованими фіранками. Якщо постукати тихенько у шибу… Ні, якщо вже він робить офіційний візит, як представник влади, то треба по-іншому. Де там у них бібліотека? Здається, у правому крилі, за кабінетом Міхала. Так чи інак, а спочатку треба зайти до господині. Може, Вишеслава також разом з мамою. Вишенька… Нарешті він її побачить!

– Слухаю вас!

Голос – як натягнута струна. І Вишнецька на струну схожа – тонка, напружена, з високо, аж надто високо піднятою головою. Мідне волосся з ниточками сивини відтінює блідість обличчя. Чорна сукня із коміром-стійкою робить поставу ще тоншою, а саму жінку старішою. Чи вона й справді так постаріла? Бездоганна, як завжди, зачіска, дві глибокі зморшки біля суворо стиснутих вуст, поперечна борозенка на відкритому чолі. Що зараз у душі цієї жінки?

– То яка справа привела вас сюди?

Присісти не запросила. І отим «вас» явно намагається дистанціюватися, підкреслити, що вона прийняла його з примусу, справді як офіційного представника нової влади, а не як свого гостя і взагалі воліла б краще і не бачити, і не знати його.

– Хотів би попросити, якщо у вашій бібліотеці є українські або російські книжки…

– Ні, російських немає! Є польські, французькі, англійські, німецькі, італійські… Бажаєте почитати? Якою саме мовою, прошу пана професора? – У голосі неприхована іронія, навіть знущання. – Принаймні, польською, наскільки мені відомо, ви добре читаєте. Чи вже так хутко забули?

Левко знає, що Вишнецька говорить неправду. Є в їхній бібліотеці і російські книжки. Пані Ольга починала вчитися в українській гімназії, але за Російської імперії, тож російську класику також вивчала. Потім заклад став польським. Йому ніяково вказувати на цю неправду. Він розуміє, що змусило жінку так змінити своє ставлення до всього російського. Розуміє, але як він їй це скаже?

– Чому ж би це я мав забути? І німецької мене Тадей Мандрика навчив. Я ж не для себе прошу, а для…

– Знаю, для бібліотеки чи як там вона у вас називається… Не можу запам’ятати цих нових назв. Заходьте, беріть, що вам потрібно.

– Ольго Ва…

– Пані Ольго! – перебила з притиском на першому слові.

– Ольго Василівно! Я ж вам не ворог. Ви закінчили гімназію. Українську мову добре знаєте, не чужа ж вона вам. Могли б, думаю, у школі… Я б попросив за вас… Думаю, прислухалися б. У школі зараз дуже потрібні вчителі. Ну дуже! Обіцяють прислати когось зі Сходу, але поки то ще буде.

– Пане Левку… Ой, перепрошую, паном тепер не можна називати. То як вас там?.. Товаришу Левку? Левку Олександровичу? Товаришу Левку Олександровичу! Може, скажете, куди забрали мого чоловіка, Міхала Вишнецького? Він же старий, у нього слабке здоров’я, хворі ноги. Він… Міхал нікому нічого поганого не зробив. Він порядна людина, людина честі. Стільки років працював викладачем, стільки молодих людей у науку благословив, стільки…

Струна таки тріснула. Чи тільки надірвалася? Левкові здалося, що Ольга Вишнецька зараз розплачеться. Він навіть встиг злякатися: що робити, як її заспокоювати? Але жінка хутко опанувала себе. Знову піднята голова, суворо стиснуті вуста, тільки у зіницях щось зрадливо сяйнуло і згасло. Ніби вона знала якийсь секрет, як приборкувати сльози, вбирати їх у себе, щоб не викотилися з очей.