Танець білої тополі - Страница 33

– Поверніть мого чоловіка, і тоді будемо говорити про все інше. Поверніть мого чоловіка!

– Мамусю! Ну навіщо ти так? Я ж тобі вже говорила: Левко тут ні до чого. Він же не арештовував нашого тата. Його тоді і в селі не було. Та й узагалі… Ну хіба ж бібліотекар – це влада? І хіба ти забула, що пан Мандрика говорив про Левка? Як він про нього говорив?

Вишенька! Нарешті! Боже, яка ж вона гарна! Яка ж вона… рідна! Здалося, що в кімнаті раптом стало світліше, ніби передзимові хмари, що скупчилися над селом, розійшлися і впустили літнє сонце. Серце забилося прискорено, ноги мимо його волі пішли їй назустріч.

– Вишенько!

– Стояти! – Ольга, як розпасійована дика кішка, кинулася на середину кімнати, розкинула руки перед Левком. – Не смійте торкатися моєї доньки! Чуєте, товаришу Левку Олександровичу? Чи не забула я, шляхетна панно Вишеславо, що говорив пан Мандрика? Ні, не забула. І що зробив він для оцього… начальника хати-читальні… не забула. Тадей йому дар його відкрив, він з нього людину цілих десять літ ліпив, справжнє життя подарував. От хай би і йшов тим шляхом, виконував свою місію. Але драб хоче залишитися драбом. І я забороняю тобі… Чуєш, Вишеславо? Забороняю! А ви… товаришу Левку… Левку Олександровичу… Якщо вже надумали взяти у нас книжки, то можете взяти. А чого ж? Якщо можна було отак запросто забрати людину, отак підло, по-злодійськи, посеред ночі, невідомо куди… Що таке книжки в порівнянні з людиною! Але більш у мій дім – ні ногою. І своїм отим… перекажіть: допоки мій чоловік не повернеться, я нікого сюди не впущу. Ні-ко-го!

* * *

Міхал Вишнецький не повернувся. Але чужі люди не тільки ввійшли до маєтку, але й надовго розташувалися у ньому. Ранньої весни 1940-го, як тільки зійшли сніги, біля садиби зупинилися три линяло-зелені військові вантажівки. Солдати хутко зіскочили з кузова на землю і почали гатити у браму. А що ніхто не відчиняв, то капітан, який досі дрімав у кабіні, наказав перебратися через мур і відчинити її з другого боку. Браму відчинили, машини в’їхали на подвір’я і зупинилися перед вікнами великого будинку. Солдати почали розвантажувати машини. Скидали чомусь не тільки зброю, а й бури, лопати та всіляку іншу землерийну техніку.

На шум і брязкіт вийшла господиня. Стала на порозі як укопана, не могла зрозуміти, що відбувається, чого на подвір’я вдерлися військові. Командир знехотя відрекомендувався: «Капітан Рубльов». І так само знехотя взявся пояснювати, що в її будинку має розміститися військовий штаб Червоної армії, а на горі, поруч з маєтком, розпочинається будівництво дуже важливої для держави оборонної фортифікаційної споруди.

– Хіба вже і тут почалася війна? – здивувалася Вишнецька.

– Громадянко Вишнецька! Це не вашого буржуйського ума діло! Ваше діло – звільнити для штабу будинок, а не задавати дурні питання, – сердито відрізав капітан, що за віком годився пані Ользі в сини.

– Звільнити будинок?! – Вона сполотніла, вхопилася за серце, хитнулася й сперлася на стіну. – Куди ж нам з донькою подітися із власного дому? Ми не маємо куди йти!

– Це не мій клопіт!

– Дозвольте нам залишитися хоча б на своєму подвір’ї. Ми сьогодні ж переселимося з покоїв у малий будинок. Поки ви будуватимете там, на горі, ми з донькою…

– Не знаю, не знаю. – Капітан криво усміхнувся. – Може, я б і вговорив вище начальство, може, воно і поступилося б, але це буде непросто і, як ви розумієте, не за так.

Вишнецька зняла з пальця золотого персня.

– Цього досить?

Капітан покрутив прикрасу в пальцях, підняв над головою, глянув крізь примружені повіки проти сонця на рожевий камінець у золотій овальній оправі.

– Поки що. Ну-ну, не треба так на мене дивитися. Можете переселятися. Це ж будинок для прислуги? Я правильно зрозумів? От і поживете, як прислуга. Але підкреслюю – це поки що. Поживемо – побачимо. А донька ваша, кажуть, гарненька. Я люблю молоденьких кралечок. Може, якось по-іншому домовимося.

Він голосно гигикнув. Ольга спалахнула, хотіла сказати щось гостре, але тільки кресонула поглядом і пішла до будинку.

Солдати вставили два знищені вогнем вікна, накрили звичайним толом понівечений дах над ними й отаборилися у покоях, з яких Мар’яна допомогла винести тільки все найнеобхідніше і найцінніше. У кімнатах зразу ж завис сморід несвіжих онуч, на навощеному до блиску паркеті з’явилися сліди від брудних чобіт, хтось розбив дороге венеціанське дзеркало на стіні. Його скалки так і валялися, Мар’яна сказала, що не наймалася прибирати після солдатів. Покої все більше ставали схожими на казарму.

За три дні приїхали ще дві вантажівки з людьми. На одній – чоловіки із сусідніх сіл, кожен з яких мав при собі персональну лопату, на другій – будівельники аж з-під Воронежа. Чомусь місцевим людям не дозволяли брати участь у будівництві, навіть заходити на його територію заборонили. Тож за тим, що діється на горі, можна було поспостерігати тільки з другого берега річки. Та й то потай, мигцем, щоб не накликати на себе біду. Бо ж поки одні з прибульців копали, вартові з автоматами пильно оглядали згори навколишню територію.

Вторгнення військовиків не було випадковим. Його, як і все інше, що відбувалося у селі, спланували і продиктували зверху, аж у самій Москві. Незважаючи на спільний радянсько-німецький парад і запевнення Гітлера про ненапад, керівництво СРСР зразу ж після приєднання Західної України почало думати про укріплення кордону між Третім Рейхом, до якого тепер відійшла Польща і який простягнувся по річці Західний Буг. Думали недовго. Придумали розпочати будівництво довготривалих оборонних споруд, так званих дотів. Їх вирішили розмістити на горбкуватій місцевості, на узвишшях, вздовж узбережжя річок. Для цього в західному регіоні спорудили бетонний завод, а до місць будівництва навіть підвели вузькоколійки. У Старолісах колія простягнулася від найближчої станції через ліс, до гори, із протилежного від села боку. Тому все, що відбувалося біля маєтку Вишнецьких, було приховане від людських очей.