Танець білої тополі - Страница 34

А ховалося не тільки саме будівництво, а й господарювання непроханих гостей, які поводилися в маєтку, як у себе вдома. Солдати занадилися до комори і погреба й хутко підчищали там усе підряд – давні запаси наливок і вин, торішню городину, крупи, борошно, варення. Сушену садовину і лісові ягоди, з яких у маєтку зазвичай варили узвар та киселі, набирали з полотняних торбин пригорщами, напихали у кишені і гризли впродовж дня, як цукерки-монпансьє.

– Скоро ні бульбинки, ні лагодзінки не зостанеться, – скрушно зітхала Мар’яна. – І як тоді Вишнецькі проживуть до нового врожаю? Та й чи зостанеться хоча б щось на насіння, щоб город запорати і той врожай виростити? Ніц же їх не обходить, тих гризунів зубатих. Тягнуть і тягнуть, гризуть і гризуть усе, ніби вони з голодного краю прийшли. Ну де то в світі бачено, щоб отак чуже цупити!

Левко також мусів усе тугіше затягати паска. Злоті, яких він трохи заробив дорогою від Бугу додому, вартували уже не більше, як зола на попелищі, – вони перестали ходити ще тоді, коли він їх отримував. Карбованців іще ніде було заробити, той символічний мізер, який йому давали за роботу в хаті-читальні, і платою не назвеш. А тут іще й тато вернувся додому. Сказав: краще буде голодний і сам, ніж ситий і з тою пампухою-верескухою. Сказати-то сказав, але їсти двом чоловікам щось треба і то щодень.

Якось зайшла Марія Іваниха. Поскаржилася, що онук перестав на праву ніжку ставати: на пальчики зіпнеться, а п’ятку тільки хоче на землю поставити – і в крик. Уже й натирали, і парили, і компреси прикладали, а малому не кращає. Хай би Левко подивився, все ж таки біля такого дохтура стільки років прожив, щось, мо’, й навчився. Левко погодився. А коли хлопчик побіг обома ногами, до нього привели ще одного – з переламаною рукою. Перелом виявився складним, біля самого ліктика. Зажурені родичі вже записали малого у каліки довічні. Та Левко з Мандрикою і не таке бачили. За місяць малий вже розмахував рукою. Прийшов чоловік з вивихнутою рукою – возив пшеницю до млина, посковзнувся з міхом на плечі, крутнувся – і от на тобі. Пришкандибала навіть баба Мокрина, сільська травознайка, шептуха і повивальниця, зігнута у попереку так, що мало носом землі не торкалася. Левко не зовсім зрозумів: справді помочі шукала чи хотіла переконатися, що він щось таки тямить і зможе продовжити її знахарську справу.

Грошей люди не мали, щоб заплатити. Та в селі здавна було заведено віддячувати як не куснем сала, то грудкою масла, як не куркою, то десятком яєць. Залежно від складності і важкості вилікованої хвороби. Теж непогано. Як казав Тадей Мандрика, продукти – то найстійкіша міжнародна валюта. Міг би Левко з батьком за таку валюту безбідно прожити. Та й практика йому дуже потрібна була. Відчував, як за час, проведений вдома, стужився за своєю роботою, як під рожевою шкірою долонь щемить прихована енергія й аж проситься випустити, вивільнити її, віддати на добру справу.

Від людей нічого не сховаєш. Що б не сталося – звістка колами йде селом, як чарка за столом. Дійшла вона і до сільради. Грицик Бундик, чи то пак тепер Григорій Іванович Бундик, аж за голову схопився: на довіреній йому райкомом території процвітають забобони і чаклунство! Що скажуть у районі, коли дізнаються?! Він скочив у бричку і погнав схарапудженого коня до комсорга, який облаштував собі кабінет у школі. Вдвох поїхали до хати-читальні, що розмістилася («Тимчасово», – сказав Бундик) при сільській церкві. Власне, не в самому храмі, а в прибудові до нього, де досі самотньо доживав віку отець Петро.

Бундик заявив, що для попа три кімнати – завелика розкіш. І неоднозначно додав: «То ще баба надвоє гадала, що тут тимчасове – читальня чи опіум для народу». Маленький, худий, ніби тримався тільки божим духом, і сивий, як лунь, священик покірно сприйняв таке рішення. Забрав ікону з покутя, постіль, одежину, кілька мисок і перейшов у маленьку комірчину, в якій іще й досі стояв розписаний квітами дерев’яний куфер, придане з дівочого посагу покійної паніматки. Щоб поставити ліжко, куфер довелося б винести. В отця рука на те не піднялася. Склав до нього свої пожитки, на віко постелив постіль. Так і спав. Щоб переночувати і помолитися, місця вистачало.

Отець Петро якраз читав молитву, коли почув за вікном голосне іржання. Визирнув у вузеньке віконечко комірчини і вгледів бричку, що з неймовірною як для цього виду транспорту швидкістю наближалася до церкви. Він упав на коліна: «Господи! Спаси і сохрани!» Хтозна, що ще придумали ті двоє, що немилосердно шмагають коня. Може, і звідси його виженуть, а то й взагалі з рідної землі витурять.

Але їхали вони не до нього. Двома вихорами ввірвалися до хати-читальні. Задиханий, червоний від гніву, розкуйовджений і схарапуджений, як гнаний ним кінь, Бундик люто цьвохнув батогом біля самого Левкового вуха, замахнувся пужалном.

– Ти що ж це, гаспиде, робиш? Га? Ти що ж це, мать твою, – і завідувач хати-читальні, значиться, і відьмак-ворожій заодно? Та як про таке дізнаються у районі, нас усіх тут на порохно зітруть і за вітром пустять. Отако: фух – і нема. Ескулапа він із себе корчить! Ти вчився на нього? Документ у тебе є? А як нема, то сиди сидьма біля книжок і не рипайся. Бо не подивлюся ні на що, в поле відправлю землю орати або в ліс – дерева валити. У нас амбулаторія скоро відкриється, у районі буде лікарня, в області вже є. От там і повинні лікувати людей. Там! Чуєш? Спробуй тільки ще хоч раз! Тільки хоч раз спробуй! Я т-тобі…

Левко хотів було заперечити: це якась помилка, він ніколи не називав себе лікарем, ба навіть не думав про таке. Ну який же й справді з нього лікар? Але якщо можна допомогти людям, то чому б це не зробити? І виходить же в нього. Хіба ні? Хіба хтось скаржився, що після його допомоги не стало краще? Та за десять років він навчився у костоправа Мандрики стільки, що й інститут у цій справі не дав би більше. І дар Божий – діло не останнє, а Тадей говорив, що йому дано від Бога.