Танець білої тополі - Страница 56

– Скажіть, хай облишать Віталика!

– Ти божевільна? – Красков позадкував до машини.

– Звичайно. У мене навіть жовта картка з дурки є. Мене звідти зовсім недавно виписали, але ви спровокували рецидив. От вистрелю, і нічого мені за це не буде. Тож краще дайте спокій Віталикові.

– Справді припадочна. Я заявлю в міліцію. Мало того, що ви викрали мого сина і вимагали викуп, то ти ще й зброєю погрожуєш.

– Який ще викуп?! – здивувалася Ніка.

– А це вже ви будете самі пояснювати який. У мене он двоє свідків. І ще вдома одна. Вона бачила, як ви спокушали каліку, як підбиралися до нього, як викрали і повезли у закритому фургоні.

– Він не каліка! Це ви робите з нього каліку! – Ніка вже не тямила себе.

– Сядете на нари, і надовго! – провадив своєї Красков.

Краще б він цього не казав. Краще б не згадував про нари! Краще б… Вона підійшла до нього впритул, притиснула пістолет до скроні. Мабуть, було у ній справді щось божевільне, дике і непередбачуване, бо Красков ураз сполотнів. Ніка дивилася, як пульсує синя жилка над його вухом, як стають аж білими очі кольору світлого диму. Тоді різко повернулася і відчинила вольєр.

– Бос, ату його!

Пістолет був несправжнім. Ну звідки б вона його взяла? Навіть на пневматичний не вистачило б грошей. Зате її улюбленець Бос, розумаха, якого після списання зі служби просто викинули на вулицю і якому вона щодня тільки трохи нагадувала про його навички, був справжньою натренованою німецькою вівчаркою. Молодики покинули візок і ледь відірвали пса від Краскова.

Маячня про викрадення сина відомого підприємця і начебто вимагання викупу за нього розсипалася, як піщана гірка. Точніше, розсипав її сам Віталик. А от заява Владислава Краскова про цькування на нього собаки і завдання тілесних ушкоджень на території притулку обернулася серйозною загрозою і для Ніки, і для притулку. «Доброту» збиралися закрити, і Лана з Віталиком боронили її як могли. Ніка поїхала з міста. Просто втекла. Так погано їй ще ніколи не було. І вона вирішила: якщо і ця поїздка закінчиться нічим, то життя її й справді нічого не варте. І вони з ним нарешті розминуться, як у морі кораблі.

16

Левко боявся, що Вишенька не захоче залишатися у його підземній домі. Або ж не зможе. Без природного світла, без опалення, без домашнього комфорту, до якого звикла дівчина, цей просторий схрон міг налякати її. Але вона втішилася, як дитина.

– Це як «Наутілус». А ти – капітан Немо! Правда-правда! Ти навіть зовні схожий на нього. Такі ж очі, як сливки-тернівки, таке ж високе чоло, такий же смоляний чуб.

– Звідки ти знаєш, яким був капітан Немо?

– Коли я читала, то саме таким його уявляла.

– Тобто малювала його схожим на мене.

– Але в тебе є ще щось, чого ні в кого немає. Навіть у капітана Немо. Ось ця ямочка на підборідді. Я шаленію від неї. Мій найкращий, найшляхетніший, най, най, най…

– Таке скажеш… Ой, здається, у мене на спині крильця почали прорізуватися. О, бачиш? Уже ростуть, ростуть, ростуть… Зараз я затріпочу ними, змахну й полечу звідси далеко-далеко, високо-високо, аж до самого неба.

Левко поспішно приховав зніяковіння жартом і змахнув руками, ніби справді збирався летіти. Знала б Вишенька, який він впевнений. Іноді такі сумніви обступають, що аж за голову хапається. Що він робить? Чи не стала криївка його третьою пасткою? Чи варто було брати до неї Вишеньку? А може, краще б гайнути кудись разом, справді далеко-далеко, де їх ніхто не знає? Тільки ж ця дивна Вишеньчина хвороба… Невже вона ніколи не минеться?

Про капітана Немо він читав, коли ще жив у Мандрики. Тадей сказав: «Це чоловіча література. Зараз Жуль Верном зачитуються всі хлопчаки». Спочатку Левко буквально «проковтнув» «Таємничий острів» і «20 тисяч льє під водою», що були в домашній бібліотеці, а тоді Тадей приніс йому ще й «Дітей капітана Ґранта». Книжки так сподобалися йому, що він не раз перечитував їх. Але тоді він був політком, багато що сприймав по-іншому.

Та як можна порівнювати фантастичний підводний корабель, що ховався в океанських глибинах, серед екзотичних риб і водоростей, з цією підземною кімнатою? От вигадниця Вишенька! Та й порівняння з Немо… Капітан сам створив свого «Наутілуса», а він, Левко, тільки віднайшов цю схованку, придуману колись невідомо ким і удосконалену Міхалом Вишнецьким. Щоправда, і він трохи змінив її: зробив другий вихід, потім прилаштував до нього двері, щоб не дуже задував вітер, а перед тим, як забрати Вишеньку, навіть змурував маленьку плиту, трубу від якої вивів до ями дота. Він наповнив свою тимчасову оселю не тільки запасами продуктів, а й книжками, полотняними торбинками з травами і корінцями, слоїчками з мазями і настоянками. П’янкий аромат сухого зілля витіснив типовий затхлий запах підземелля. З другого виходу, від дота, можна було за потреби впускати свіже повітря.

Вишеньку не лякав замкнутий простір. Вона почувалася тут, як лісове звірятко у своїй затишній нірці. Хвиля неймовірної, досі не знаної Левком ніжності заповнила їхню схованку. При світлі двох гасових ламп, розміщених на стінах, їхні тіні перепліталися і злітали до аркоподібного склепіння, нагадували двох птахів, які обіймаються крильми.

Майже три тижні вони не піднімалися на гору. Треба було перечекати, поки вляжеться історія зі спаленим великим будинком – поліцаї, вочевидь, прийняли обвуглені останки за трупи мешканців маєтку. Тож у селі подумки попрощалися з Вишеславою і Мар’яною. Третій скелет, найімовірніше, вважатимуть Левковим. Де ж йому було ще сховатися від німців, як не в тітки? А отже, з нею разом і став жертвою вбивць-паліїв.