Танець білої тополі - Страница 57

Не сприяла нічним вилазкам, до яких так звик Левко, і погода. Хуртовина аж до стріх засипала село, замела всі дороги, сховала під високою кучугурою погріб, заблокувала підхід до дота. Навіть якби вдалося вибратися на поверхню через білі замети, то залишені на снігу сліди видали б їх. Щоправда, досі Левко не бачив, щоб хтось із села видирався на гору і проявляв хоч якусь зацікавленість недобудованим оборонним об’єктом – що в тій покинутій ямі шукати? Але береженого і Бог береже.

Прихід весни був стрімкий, аж навальний. Сонце хутко розтопило сніги, вони збігли дзвінкими потоками вниз, до річки, що вийшла з берегів і затопила з одного боку городи, а з другого глинище під горою. Але за кілька днів підсушило перезволожену землю, засіяло її жовтими кульбабами. На комині між обгорілими кроквами великого будинку почали майструвати гніздо двоє бузьків.

– Кажуть, що в хаті, на якій бузьки селяться, рід ніколи не переведеться, – сказав Левко. – Гарний знак для нас.

Вишеньку безмежжя, що відкрилося перед ними з гори ясної місячної ночі, приголомшило. Вона вчепилася руками у Левкове плече, зіщулилася, заплющила очі. Якби не він, пірнула б назад у схованку, як лисичка до нори.

– Ти посидь тут, Вишенько, а я зараз. – Левко відірвав її від себе.

– Ні! – тихо схлипнула. – Не покидай мене!

– А що я зараз сюди принесу! – усміхнувся Левко.

– Що?

– А не скажу! Хай покортить.

Він приніс деревце.

– Ось. Викопав у вашому саду. Посаджу його тут, на горі. Хай росте вишенька на честь моєї Вишеньки.

– «Рости, рости, тополенько, все вгору та вгору», – заспівала Вишенька. – Смішний ти, Левчику. Це ж тополька. Тато перед війною, тієї останньої весни, коли ще Польща була вільною, їздив до Кракова. Його колишній колега, пан Поремський обсадив свій маєток тополями, сказав, що ці дерева зараз дуже популярні в Європі. От він вділив і нам кілька малесеньких саджанців – чорного і білого виду. Це біла тополька, papulus alba.

– Звідки ти знаєш, що біла? На ній же ще жодного листочка немає.

– У чорної кора інша. А в цієї… От попробуй пальцями, яка вона – ніжна-ніжна, аж шовковиста, як шкіра у маленької дитини, і дуже світла. При місяці це важко помітити, але коли ти подивишся вдень, то побачиш, що вона має зеленкувато-оливковий відтінок. Біла тополя, казав тато, належить до дерев-довгожителів – зазвичай вона стоїть триста років, але іноді може й до тисячі прожити. Уявляєш? Стільки ж, як дуб. Кажуть, що біла тополя не боїться нічого, навіть блискавки. Зазвичай, коли блискавка вдаряє у крону дерева, листя облітає і дерево гине. А от біла тополя – ні. Її крона навіть після такого удару відновлюється і шумить собі, наче нічого й не сталося. Це дерево вирізняється серед інших величезною, просто-таки фантастичною жагою до життя, неймовірною силою волі до росту. Навіть якщо їй зітнуть верх, вона все одно буде тягнутися вгору і може вирости майже до сорока метрів. І ще білу тополю називають сріблястою, тому що її листя з нижнього боку нагадує срібло. Коли вітер гойдає гілки, листя переливається. Це неймовірно гарно, просто дивовижно.

– Значить, не випадково я вибрав саме це дерево. Наше кохання буде таким же високим, довгим, міцним і гарним.

– Левчику, наше кохання і так найвище за всі дерева, які ростуть у лісі й у селі. Ні, найвище за всі-всі дерева, які є у світі! – пригорнулася до нього Вишенька. – Дай йому, Боже, ще й довгого віку. Ми будемо вже старенькими, коли наше дерево виросте. Уявляєш, майже сорок метрів ось тут, над горою! Це ж аж до самого неба!

– Отож-бо! – усміхнувся Левко. – Тут наше дерево буде найближче до неба.

– І колись, коли нам того дуже-дуже захочеться, ми скинемо взуття, виліземо на самий вершечок своєї білої тополі, а тоді – хоп, і підемо босими ногами по Чумацькому Шляху. Бачиш, як він яскраво сяє, підморгує нам, ніби запрошує: «Приходьте, я вам зорями дорогу вистелю»?

– Бачу, кохана. Але давай ще трохи тут побудемо.

– А й справді, підемо колись. А зараз… Ми з тобою ще й по земних шляхах не находилися, – зітхнула Вишеслава. – Ось закінчиться війна, заберуться з села чужаки, і ми повернемося у свій будинок, не в малий, а у великий, – відремонтуємо його, накриємо черепицею і будемо жити, як усі люди, любити одне одного, дітей ростити. Недаремно ж саме на цьому будинку лелеки поселилися.

Тополька хутко пішла у ріст. Якось місячної травневої ночі Вишенька і Левко вийшли на гору і завмерли зачудовані: їхня тополька танцювала. Під поривами вітру, абсолютно не захищена від нього, вона змахувала тоненькими гілочками, її листя тремтіло і під місячним сяйвом переливалося живим сріблом. Здавалося, що це справді танцює юна дівчина.

– Зараз вона запросить тебе на білий танець, – сказала Вишенька.

– Здається, їй не до мене, вона вибрала вітер, – засміявся Левко.

– Тоді тебе запрошую я! – поклала йому руки на плечі Вишенька. – Чуєш, як звучить вальс Шопена?

– Я не вмію танцювати вальс, – поцілував обидві долоньки на своїх плечах Левко.

– Вальс не треба вчитися танцювати. Його танцюють усі – дерева, квіти, трави, лелеки, лебеді, голуби, люди… Кожен по-своєму. Заплющ очі і слухай серце. Це буде тільки наш танець. Ми назвемо його… Як же ми його назвемо? О! Танець білої тополі.

Навколо гори залягла темінь. У темені з усіх боків чигала смертельна небезпека. А вони на горі танцювали.

На початку літа в саду Вишнецьких зарум’янилися трускавки. Левко чекав, коли вони повністю достигнуть, щоб зібрати для Вишеньки. Але сільські хлопчаки вибрали їх першими. Вони занадилися у маєток і обривали все підряд – полуниці, малину, ранні черешні і недостиглі яблука. Ночами Левко і Вишенька спостерігали за загравами – десь на сусідніх селах, за лісами. Заграви супроводжувалися віддаленими вибухами. Він відправляв Вишеньку в підземелля, а сам ішов на узлісся, щоб зібрати для неї ягід. Вона дивувалася, як він їх знаходить. Сама ніколи не збирала у лісі ні трускавок, ні чорниць, ні лохин – це робила Мар’яна або ж за винагороду приносив на кухню хтось із сільських жінок. А Левко знаходив ягідні місця, та ще й посеред ночі. Він радів, що може догодити своїй ласунці.