Танець білої тополі - Страница 61

Ніка глянула вдалину і вжахнулася: там окреслився обрис великої лискучої голови, зблиснули круглі фари очей, відкрилися, хижо відстовбурчилися від лускатого тіла і конвульсивно затріпотіли яскраво-червоні зябра. Ще мить – і рибина проковтне її разом з вітрильником, запхає у своє величезне ненаситне черево. По спині, скутій льодяним панциром, скотилися гарячі горошини поту. Бронхи, забиті вологим вітром, вибухнули надривним кашлем. Слідом за кашлем почувся голосний виляск – ніби рибина вдарила хвостом по воді. Ніка озирнулася, але хвоста не побачила. Зате почула, як зразу за виляском пролунало незадоволене, сердите і водночас якесь жалісливо-ображене нявчання. Вона сапнула ротом і полегшено зітхнула: це був сон, просто дивний сон.

«Сниться вода – прийде біда, – тихо долинуло здалека, з якогось закапелка пам’яті, тривожне і сумовите. А за ним – трохи голосніше, підбадьорливе: – Ой не слухай, Невеличко, тих забобонів. Як тільки прокинулася, зразу ж подивися на вікно і тричі прокажи: “Куди ніч, туди й сон”. Він зразу ж забудеться і ніколи не збудеться».

І раптом притишені напівзабуті жіночі голоси хутенько-хутенько покотилися назад, у свою часову схованку, як дві круглі горошини у стручок. Замість них озвався чоловічий – спочатку господаровитий, впевнений, начеб для фасону штучно занижений аж до басу-профундо. Але за мить роздратування вибило його з цього регістру і він зірвався на пронизливий фальцет.

Коли ж це вона його чула? Та ж зовсім недавно! Вчора, тільки-но приїхала у це село. І вслід за басово-фальцетними перепадами голосу з пам’яті викотилася ще одна горошина. Ба, ні, вже не горошина і навіть не квасолина, а справжня боулінгова куля – масивна, потужна, готова збити з ніг і відкинути геть кожного, хто опиниться у неї на шляху.

Із ядучо-салатної дерев’яної веранди, прилаштованої до добротного цегляного будинку, вийшов немолодий уже чоловік з трохи одутлим обличчям, у чорних дерматинових босоніжках і рудих шкарпетках з дірками на великих пальцях, у колись, напевно, синіх, а тепер сіро-буро-малинових спортивних штанях і бежевій футболці із зображенням німецької рок-групи «Skorpions». Ганноверська п’ятірка застигла у таких позах, наче оце зібралася зіскочити з футболки (явно секонд-хендівської) і чимдуж дременути світ за очі. Ніка спробувала уявити, як цей чоловік танцює під хард-рок, і мимоволі усміхнулася.

– О! Здрастє-мордастє! А це ще що за чудо-юдо із залізним кулком на брові? І нема чого тут зуби показувати. Я нічого не купую, маковиння не продаю, пророчиць не слухаю, в секту не запишусь, – незадоволено пробасив чоловік. – Ходять тут усякі… Як не босота, то бідота, як не сектанти, то наркомани, як не гадалки, то брехуни. Ти їх за ворота, а вони в двері, ти їх за двері, а вони у вікно. Вчора тільки вигнав одну, ниньки друга прителіпалася. Мо’, ти заодно з тою цілителькою-молителькою, яку я кропивою трохи уму-розуму повчив? Га?

– Я Вероніка…

– То й шо? Мо’, та, друга, була Анжеліка. Або Ганька, або Манька.

– Не знаю я ніякої Анжеліки. І Ганьки-Маньки не знаю. Мене звати Вероніка. Вероніка Величко…

– То й шо?

– Тут… мої родичі… Здається… Я була в сільраді, і мені там сказали, що… Ви хіба не Макар Трифонович?

– А як здається, то хрестися! – Бас раптом нервозно перескочив на фальцет. – Та коли б ти була мені навіть сьома вода на киселі, то я б тебе знав. Знав би, кажу! Величко вона! То й шо? Величків у світі – як того маку в різдвяній куті.

– Мою маму звали Вірою… Вірою Трифонівною …

– Авжеж! А твоя бабця – королева Англії Єлизавета Друга! До чого тільки ці наркомани не додумуються, аби тільки щось вициганити! Ах ти ж… Геть з двору, бо собаку спущу! А моєму собаці все одно, чию дупу кусати – королівську чи наркоманівську. Лічу до трьох – і спускаю пса з ланцюга! Чуєш? Раз… Два… Два з половиною…

Собака люто рвався і надривно гавкав, готовий не те що покусати, а й роздерти на шматки не вподобану господарем зайду. Ніка раптом відчула в роті гірко-солоний присмак сліз. Сльози стікали вниз, у груди, в ямку, і утворювали там клубок. Клубок намотувався, намотувався і зрештою став таким великим, що не вміщався у грудях. Ось-ось він міг лопнути, як надто роздута повітряна куля, чи навіть вибухнути, як граната. Ніку знудило. Ледве стрималася, щоб не виблювати на вимощену бруківкою доріжку, просто на зашмуляні спортивні штани, на дерматинові босоніжки, з-під яких нахабно стирчали жовті нігті великих пальців.

Чоловік ще раз показав рукою на вулицю, а тоді схопив її за плечі, повернув обличчям до воріт і штовхнув уперед.

– Не смійте! – спалахнула і вдарила його по тлустих пальцях. – Не смійте до мене торкатися! Бо будете мати справу з міліцією!

Це була захисна реакція, звісно ж, ніяку міліцію вона б не покликала. Та й де вона, та охоронниця людського спокою? Агов!! Міліціє! Ти де?! Але чоловік враз осікся, заметушився, підтягнув штани, затарабанив пальцями по рок-групі, ніби нагадував їй, щоб була насторожі, і почовгав до будинку. Ніка вийшла за ворота. Зупинилася, вдарилася лобом об залізний стояк. Чого вона сюди їхала? Якого дива сподівалася? Дурепа! Яка ж вона наївна дурепа! Казали ж їй, що нічого вона тут не знайде.

Тепер на місці удару болюча ґуля – якраз над правою бровою, над мініатюрним срібним пірсингом. «Залізне кулко на брові». От бовдур! Рок-хардист чортів! Це «кулко» – єдине, що залишилося від її епікіровки під час першого походу до Краскова. Все викинула, а пірсинг залишила. Сама не знає чому. Просто сподобалося.