Танець білої тополі - Страница 62

Помацала ґулю холодними пальцями – здається, за ніч вона таки добряче набрякла, стала ще більшою. «Відстовбурчилася, як ріг у Єдинорога», – подумала Ніка і розплющила очі.

Недарма їй наснилася вода – навколо хлюпають і червоно поблискують під першими променями ще невидимого сонця дрібні хвилі. Вона ж і справді у човні. Човен біля самого берега: три чверті його у воді, чверть – на суходолі, в сірому, перемішаному з висохлим мулом піску. Старезний, почорнілий від часу, без жодного натяку на вітрила, зі свіжими латками смоли на облізлих боках, з пласким дерев’яним днищем, встеленим несвіжим, майже на тирсу перетертим сіном. Сіно віддавало різким запахом риби – вочевидь, господар цього плавучого раритету зовсім недавно вирушав ним на рибалку. Може, навіть вчора. Отже, сьогодні вранці він смакуватиме своїм уловом. Чи вже смакує? Он одна з хат поблимує жовтим вікном. Мабуть, хтось готує сніданок.

Ніка проковтнула густу слину, що раптом заповнила рот. Здалося, що вітер доніс до неї запаморочливі пахощі рибної юшки. Заколисаний і приспаний у човні звір, що вчора до самої ночі гриз їй нутрощі і висмоктував сили, також відчув той запах. Він пошкрябав кістлявими лапами всередині запалого живота дівчини і голодним спазмом скрутився під ямкою, на тому самому місці, де ще відучора перекочувалася гірко-солона млість. Звір, мабуть, сподівався, що слідом за ароматом прибуде і сама їжа. Ніка знала, що такого дива не буде. Отже, треба якось обдурити, перехитрити розлюченого шлункогриза. Може, перемкнути увагу з голоду на холод?

Голод – не тітка, але й холод – не брат. Відчула раптом, як затерпли ноги, як задубіла спина – ніби й справді гострі крижані скалки проштрикнули шкіру і застрягли під ребрами. Зате до грудей вітер не добрався – їм було тепло і затишно. Дивне відчуття контрасту – ніби вона пінгвін з крижаною чорною спиною і теплим білим животом. Засунула руку під куртку – пальці занурилися у м’яке хутро, хтось легенько гризнув зубами вказівного пальця і незадоволено нявкнув. То от хто цілу ніч ділився з нею своїми гігакалоріями тепла і слугував їй за персональну грілку!

У бувальцях бувалий котяра тигрового окрасу – єдина істота в цьому чужому непривітному селі, яка виявила бажання поспілкуватися з Нікою. Саме тоді, коли вона опинилася за ворітьми і вдарилася лобом об залізний стояк, коли їй хотілося впасти на землю, вирити у ній нору, перетворитися на крота чи мишу і заховатися від світу, з-під колючого шипшинового куща випірнув кіт. Він підкотився до її ніг, став передніми лапами на запилюжені кросівки, довірливо тернувся об джинси лобатою головою з пошматованими у котячих боях вухами. Оскільки жодного зустрічного поруху не було і незнайомка стояла, ніби на неї правець напав, кіт голосно й оптимістично нявкнув, тоді щось по-філософськи промуркотів і вийшов на дорогу. Озирнувся і повернувся назад. Знову тернувся об Ніку, ще раз щось пронявкав і повагом пошпацірував до річки. Йшов і помахував смугастим хвостом, місцями обскубаним суперниками у запеклих боях. Ніби заохочував Ніку йти слідом. І вона пішла.

Цікаво, що спонукало бувалого сільського котиська до цього знайомства? Якесь особливе звірине чуття і співчуття до болю іншої істоти, так грубо відторгнутої собі подібними? А може, він відчув у незнайомці такого ж, як сам, безхатька? Хоча хто сказав, що цей чотирилапий абориген не має постійного місця проживання? Він просто кіт, який гуляє, де сам забажає. Нагуляється, наблукається – і повернеться додому, навіть дозволить комусь нагодувати і погладити себе, гонорового й улюбленого. Найімовірніше, тигровий волоцюга уловив стійкий котячий запах Димки, який вже давно не вивітрюється з одягу Ніки, і прийняв незнайомку за свою. Але Ніка не могла пригадати, щоб вона запрошувала цього волохатого розбійника під свою куртку-плащівку. Вочевидь, той присусідився, коли вона після цілоденної втоми вже спала у човні.

Тепер, розбуджений плюскотом і кашлем, кіт незадоволено нявкав, ворушив поставленими сторчма пошматованими вухами і мружив жовті очиська на видру, що висунула рудого писочка з води. Це вона зчинила такий виляск біля човна і тепер кружляла неподалік та розглядала дивну пару нічліжників. Ніка спробувала відірвати волохату «грілку» від себе, але та вчепилася пазурами у светрик і так зашипіла, що довелося відмовитися від свого наміру. Мабуть, міні-тигр боявся опинитися у воді, поруч з видрою.

Ніка пригорнула кота і вийшла з човна. Тільки тоді її співнічліжник виборсався з-під куртки, спритно зіскочив на землю і шугонув у бур’яни. Ніка дістала з наплічника мило і зубну пасту. Від холодної води защеміли зуби, аж судома звела. Хутко витерлась, розчесала скуйовджене волосся, зробила руханку, щоб зігрітися. Ще б склянка гарячого чаю – і можна було б вважати, що день розпочався непогано. Втім, тоді вона, чого доброго, могла б передумати… Краще вже без чаю.

Дивилася за річку. Он там, за мостом, неподалік дороги, що підіймається вгору і зникає невідь-де, – самотня садиба з великим садом, що похитує жовтими кронами за високим муром. Праворуч від неї, вздовж і паралельно до річки, тягнеться гірський кряж, точніше, узвишшя – така собі зменшена копія гір з круглими верхів’ями, порослими чагарниками. На одному з них, якраз навпроти човна, – могутнє дерево, крона якого нагадує величезне шатро, витягнуте догори. Верхівка його – наче шпиль готичного храму. Ніби хтось спеціально посадив це дерево там, щоб воно слугувало провідником між небом і землею.

Вона ще вчора ввечері побачила це дерево. Побачила і відчула якусь дивну суголосність з ним, ніби воно було живою істотою, ніби їх пов’язувало щось дуже давнє і забуте, але непроминальне. Сутінь на той час уже огорнула село і річку, що підковою огинала його зі сходу, а дерево на горі аж палахкотіло – то призахідний промінь вперто пробивався до нього з-за обрію. Тепер промінь визирнув з іншого боку села, з-за гори, і знову найперше впав на дерево. Спочатку засвітився на його шпильчастій верхівці, тоді став опускатися нижче, нижче, поки вся лимонно-жовта крона не спалахнула, як ватра.