Танець білої тополі - Страница 64

Вона заплющила очі і тієї ж миті почула під собою розпачливе нявкання. Пошукала поглядом унизу – авжеж, той самий, смугастий і всюдисущий новоспечений приятель. А дідько б тебе вхопив, дурний котиську! Чого ти причепився, як жуйка до джинсів? Чого тобі було лізти саме на це дерево? Хто тебе звідси зніме? Ніка добре знає котячу породу: нагору заввиграшки дряпаються, а згори донизу – ніби заклинює щось, страх паралізує. Буде отак нявчати блукалець тигроподібний, поки не помре з голоду. Бо ніхто його тут не почує. Ніхто. Але ж вона чує. Вона поки що чує…

Ніка почала спускатися. Кіт сидів на середині гілки і дивився на ліс, ніби звідти мав прийти порятунок.

– Киць-киць, іди до мене, – покликала.

Кіт повернув до неї лобату голову, блимнув жовтими очиськами, жалісливо заскімлив, але з місця не зрушив. Ніка лягла на живіт і поповзом посунулася до кота, схопила його витягнутою рукою за смугасту волохату спину, потягла до себе.

Тріск пролунав посеред осінньої ранкової тиші, як постріл. Засвистіло у вухах. Однією рукою Ніка притискала до себе кота, другою намагалася вхопитися за крихке віття, але воно ламалося і падало слідом за нею. Над головою закружляла рудувато-жовта хмара листя.

«Ніби сполохана зграя синичок», – це було останнє, що вона тоді подумала.

18

Спочатку при появі Вишеслави на дорозі жінки кидали всю роботу, бігли хто від городу, хто з хати, визирали з-за тинів.

– Ти диви – панночка об’явилася! Де ж вона, воропашна, була стіко часу? Як вижила сама-самісінька?

– А яка ж тонюсінька! А яка ж візігорна! Як артістка з кіна! Вельми на матір схожа. Викапана пані Ольга!

Потім село потроху звикло. Здивування перейшло у скепсис.

– Знов блаженна за хлібом до Вовкунів пошпацірувала.

– А хто ж їй спече? Немає вже неїної Мар’яни, а сама не вміє. Сказано ж, панночка. А пани нігди не пекли, не варили, тіко солоденько пили та їли.

– Могла б уже й навчитися. Та хто ж її теперка навчить? Нема кому.

Вишеслава знала, що її називають блаженною. І це її влаштовувало. Блаженна, то й блаженна. Зате ніхто більш не чіплявся з розпитуваннями: «Бо ж хіба від того гонорового мовчаниська Вишнецького хоч слова доб’єшся?» – і не ліз напролом у душу: «Питай, не питай – все одно: на сім замків зачинилася і ні одного не відчинить, тіко очиськами своїми зеленими лупає, як тая повітруля».

Ходила вона справді тільки до однієї хати. Ілько Вовкун колись був кучером у Вишнецьких. Кілька разів маленька Вишеслава під’їжджала з ним до нього додому, навіть гралася з дівчатками вовкуненятами. Тож коли Левко зліг у гарячці і вона зрозуміла, що самими травами його не врятувати, що потрібні нормальні харчі, молоко, мед, яйця, а для цього, хочеш чи не хочеш, мусиш звертатися до людей, найперше кинулася до Вовкунів.

Вона не знала, що Ілька давно вже не було у Старолісах, а може, й на білому світі. Ще з вересня 1939-го, коли німецька армія напала на Річ Посполиту і його разом з двома десятками односельців мобілізували до Війська Польського, про нього ніхто нічого не чув. Але Вовкуниха і її старша донька Степана не відмовились допомогти панні Вишеславі. Ні тоді, коли вона, майже непритомна від страху і голоду, прийшла вперше, ні в наступні її приходи. Співчували відлюдькуватій панночці, але й свій зиск від її візитів мали. Хіба то проблема – пекти щосуботи на одну хлібину більше, вділяти якийсь десяток яєць чи бутель молока від домашніх запасів? Зате у Степани, яка давно вже повний куфер приданого зібрала, але ніяк не могла дочекатися судженого, з’являлося все більше і більше речей з маєтку. Ціну їм практична Степана добре знала.

Кожен похід через село ставав для Вишеслави ходінням по муках. Бувало, по кілька годин готувалася до виходу з дому, а коли опинялася за брамою, зразу ж починала панікувати, хотілося прожогом бігти назад, зачинитися, нікого не бачити і не чути. Якби йшлося тільки про неї, вона б давно так і зробила. Навіть коли б довелося померти від голоду. Але ж Левко… Страх за нього був сильнішим за її фобію. Кохання до нього ламало всі психологічні бар’єри, як весняне сонце кригу.

Якось Степана сама прийшла до Вишеслави. Понишпорила цікавими очима кругом спаленого великого будинку: «Стіко цегли даремно пропадає! Розібрати б і продати», зайшла до малого, дерев’яного: «Пофарбувати пора. Мона б на зелено або небесною фарбою», походила садком: «О! Стіко у вас грядок з трускавками!» Навіть до погреба чогось напросилася. Вже на виході, біля брами, несподівано запропонувала:

– Як панна Вишеслава не проти, то я б сама могла приносити продукти. Мені не тяжко. І мови у селі буде менше. А то плетухи, як тіко забачать вас, зразу і починають наші з мамою кісточки перемивати. Мовляв, наживаємося ми на нещасній панянці. Ніби на буханцеві хліба і бутлеві молока розбагатіти мона. Але ж на кожен роток не накинеш платок.

Вишеслава навіть зраділа такій пропозиції. Вона й сама попросила б про це Степану, але не насмілювалася. Тепер могла, як і раніше, залишатися вдома, де в неї вистачало клопотів. Бо не така вже вона й невмійка білорука. Давно вміє і шити, і вишивати, і плести гачком, і десерти готувати.

Тепер навчилася біля землі ходити. Знали б вони, хто її учитель! Це він допоміг їй он за садком латку картоплі посадити, біля будинку грядки цибулі і кропу посіяти, навчив, як за ними доглядати, як трускавки прополювати, як грубку розпалювати, як дрова на розпал вибирати… То нічого, що ті уроки виживання при місячному світлі або при досвітній зорі проходили. Вона тямуща учениця. Ще від мами і Мар’яни рецепт кизилового варення записала. Похвалилася Левкові, що могла б зварити його на зиму. Якби ж тільки ті ягоди могли достигнути. Знов обнесуть хлопчаки ще зеленими.