Танець білої тополі - Страница 65

Левко порадив завести собаку, щоб трохи відлякував сільських дітваків від садка. Вишеслава попросила Степану. Виявилося, що тепер це не так просто – цуценята в селі нарозхват. Після того як майже всю гавкаючу породу у Старолісах звели зі світу, їх розбирають іще до народження. Але щоб Степана та не дістала чогось! За три дні принесла вона невеличкого песика, схожого на клубок чорної вовни, з круглими, як ґудзики, очима. Вишеслава усміхнулася:

– Ну хто ж такого грізного сторожа злякається?

– Зате в нього голос – ого-го-го! – запевнила Степана. – Як загавкає, то тим малим крадунам у вухах позакладає. Ну, а якщо прийдуть великі, то вже звиняйте. Але все одно – хоч почуєте, що чужі прибилися.

Вишеслава згадала татових улюбленців – двох англійських сетерів, білосніжних, з чорним крапом. У них були навдивовижу розумні очі. Тато ходив зі своїми улюбленцями на полювання або й просто поблукати лісом. Коли його забрали, собаки затужили, як люди, – нічого не їли, ні до кого не лащилися, навіть маму не підпускали до себе. Спочатку помер один, а за ним і другий. Мар’яна казала, що то їм пора прийшла, нікого ж вічного на землі немає – хто народився, той і померти мусить. І не треба так побиватися. Але Вишеслава й досі впевнена, що сетери не витримали втрати. Може, своїм собачим чуттям відчули навіть, що сталося з їхнім господарем після того, як його вивезли. Якби ж то вони могли сказати!

А що Вовчик такий дзвінкоголосий, то це тільки на руку їй і Левкові. Бо часи неспокійні і вони мусять постійно бути насторожі – прислухатися до кожного звуку, приглядатися до нічних тіней за вікнами. Але як вона чекає тих ночей!

У Староліси часто навідувалися «стрибки». Чимало людей після їхніх наскоків та наїздів змушені були прощатися з рідною землею, вирушати під конвоєм на холодну чужину. Але Вовчик виріс справжнім сторожовим псом. Не раз за його сигналом Левко вислизав з будинку і потай пробирався до підземної схованки. Іноді туди ж спускалася Вишеслава. Малювала на листівках, які Левко відносив до лісу.

Вона пізно дізналася про те, що вагітна. Як не дивно, ранній токсикоз обминув її тендітний організм, а місячних давно не було – під час війни та в повоєння у виснажених недоїданням, тяжкою працею та постійними стресами жінок таке часто траплялося. Коли відчула під серцем перший порух, аж злякалася: що це? А коли зрозуміла, хто штовхає її ніжкою в живіт, розплакалася від зворушення. Стільки років вони з Левком разом, але про дитину ніколи не говорили. Вона вже думала, що не здатна зачати. Левко не торкався цієї теми, тому що боявся насамперед за неї – вагітність могла зашкодити її здоров’ю, видати їхній зв’язок. І одне, й друге – великий ризик для Вишеньки. Їй би самій вижити і вистояти.

Ось і тепер – тільки-но підскочив від радості, і зразу ж сів, глянув стривожено:

– Вишенько! Що з тобою буде?

– А що буває з вагітними жінками? Через дев’ять місяців вони народжують. А тоді ростять дітей. От і я місяців так через п’ять народжу. І буду щасливою мамою. Дуже-дуже щасливою!

Він міцно пригорнув її до себе, поцілував у світлу маківку.

– Ич яка сміливиця! А ти подумала, що люди скажуть? У селі ж усі все мають знати. Така вже сільська заведенція. А тому неодмінно почнуть вивідувати, від кого ж це груба панна Вишеслава, хто з чоловіків навідувався до маєтку. Добре, якщо тільки плетухи язиками поляпають. А якщо цікавитися почнуть ті, що на «воронку» їздять? Ти маєш бути втричі обережнішою. Можливо, нам краще не зустрічатися.

Але Вишенька вже наступної ночі прийшла у їхню схованку. Сказала, що вона все обдумала. Поки що животик непомітний. Ну, майже непомітний. До того часу, поки він виросте, вона купить козу, щоб мати своє молоко, навчиться пекти хліб або й пляцками буде обходитися, заведе хоч зо три курки, щоб несли яйця. Навіщо? По-перше, не купувати ж їй усе життя продукти у Вовкунів, тим більше що і платити скоро не буде чим. А по-друге, щоб віднадити Степану. Навіщо їй постійно чужі очі в домі? Хай у селі вважають її блаженною, хай. Вона нікуди не ходитиме, а як і гостей не буде, ніхто й не знатиме, що вона при надії. І вони з Левком будуть зустрічатися, як і раніше. Поки можна буде. А там придумають, як бути. Може, щось зміниться. Не буде ж вічно тривати оце вистежування і полювання на людей. Усьому є межа. Головне – народити здорову дитинку. Вона її вже так любить! І говорить до неї, і пісеньки їй співає, і книжечки свої дитячі з бібліотеки повитягала – хай слухає мале і росте розумним.

– Хочеш і ти поговорити з ним? – притулила Левкову голову до живота. – Говори! Скажи, що любиш, міцно-міцно, що завжди будеш любити й оберігати. Тоді йому не так страшно буде народжуватися.

– Воно й так сміливе, як його мама, – поцілував у живіт.

– Як мама? Ні, мама його боягузка. Якби мені оце самій довелося вдруге народжуватися, я б ще подумала, чи варто. Але, звісно ж, якби ти сказав оті слова – що любиш міцно-міцно і завжди любитимеш, – тоді, звичайно, тоді б я з радістю. Заради тебе я б народилася!

* * *

Зазвичай Левко навідувався до Вишні перед світанком, коли село найміцніше спить. Але того разу прийшов опівночі. Чогось аж нетямився цілий день, місця собі не знаходив, не міг дочекатися, коли сонце зайде. За два тижні Вишенька мала народжувати. Йому б узагалі не відходити від неї, ні на хвилину не залишати її саму. Якби ж то можна було…

Як не намагалася Вишеслава ні з ким не зустрічатися, нікому на очі не потрапляти, цікаві самі підстерегли її. Місяців два тому Староліси почали гудіти, як рій, що вилетів з вулика і завис на сусідній яблуні. Хтось осудливо підтискав вуста: «А такою неприступною, такою святою та божою здавалася і чоловіцтва ніби й бачити не хотіла!» Хтось співчутливо зітхав: «Тяжко буде їй, бідній, самій дитинку на ноги ставити». А були й такі, що посміхалися багатозначно: «А це ще баба надвоє гадала, чи справді вона сама. Десь той любчик тутка крутиться».