Танець білої тополі - Страница 66

Здогадувалися про це і ті, хто розставляв пастки на Левка. Неспроста вони занадилися у маєток. Приходили нібито просто так – дивилися двір і сад, який слідом за полем Вишнецьких де-юре перейшов у колективну власність, але де-факто поки що так і залишався нічийним, бо в колгоспі ще не було людини, яка б розумілася на садівництві. Запитували, коли громадянка Вишнецька збирається виходити на колгоспні роботи, бо в селі всі повинні працювати, трутнів радянська влада не потерпить. З розумінням поглядали на живіт – ну що ж, народить, і тоді зразу в льонарську ланку. Левко шкірою відчував, що вони пильно стежать за садибою. Але все одно приходив. Нечутний, невидимий, швидкий і спритний, як ласиця.

Цього вечора спочатку пробрався у ліс, на галявину, до якої навідувався ще з маленства. Наламав чорничних гілочок разом з ягодами, дорогою назад назбирав трохи жовтих лисичок. Вишенька така бліда, із синіми колами під очима. У нього аж душа заходиться від жалю. Потрібне б краще харчування, але купувати вже немає за що. Та й це постійне нервове напруження вимотує сили. Зайшов перевірити сильце, розставлене минулої ночі на дичину, але в ньому нічогісінько. Пішов до лісової хижки – треба покласти у дупло надруковані листівки, можливо, там уже є текст для нової. На узліссі зустрів Миколу Якимця. Той першим помітив Левка і раптово вигулькнув з гущавини. Виявляється, повстанці днями перебралися ближче до села. Попередній табір після запеклого бою довелося залишити, а з ним і чимало убитих.

Якимець не приховував тривоги: Москва присилає все більше і більше «стрибків», серед нинішніх переслідувачів чимало командирів, які були на фронтах і мають військовий досвід. З ними боротися важко. Вони розкинули навколо повстанців петлю і все більше затягують її. Впевненості у побудові своєї самостійної держави у найближчий час – все менше. Але надія залишається, і вони не збираються ні складати зброю, ні сидіти склавши руки. Влітку ще дадуть кілька боїв. Але якщо до холодів не вдасться щось переламати, то доведеться пробиратися через Буг до Польщі, а вже звідти до Німеччини. Цей план, щоправда, не всі підтримують. Юстин затявся, що краще на своїй землі загине, ніж утікачем з неї стане. А от він, Микола, надумав пробиратися – дуже вже хочеться жити. Та й боротися за свій край можна скрізь, куди б доля не закинула. Гарантії на те, що затія з переходом кордону вдасться, ніякої. Але – або пан або пропав, двічі не вмирати. Може, і Левко з ним заодно?

Левко непевно хитнув головою – він ще подумає. Поспішав до маєтку. Тривога змушувала його бігти, забуваючи про небезпеку. У кімнаті було тихо. На ліжку, освітлена місяцем і гасовою лампою, біліша за стіну, тяжко дихала Вишеслава. Волосся мокре від поту. На вустах запеклася кров. Але вона не кричала. Тільки коли побачила його, заплакала – по-дитячому жалібно і ніби полегшено: «Мені так страшно було самій».

Простогнала, що вдень до неї приходили – цього разу двоє чоловіків. Знову випитували, від кого вагітна, коли народжувати збирається. Потім говорили про Левка, нібито вони знають, що він батько дитини, вимагали, щоб сказала, де він. Погрожували, що заберуть дитину, якщо не зізнається. Вона сказала, що так не буває – ніхто не має права забирати у матері новонароджену дитину. Вони засміялися: хай тих два тижні, що їй залишилися до пологів, добре подумає, а тоді побачить, які у них права, а які в неї. Вона страшенно розхвилювалася. По обіді почалися перейми. Води відійшли, а дитина ніяк не може народитися.

Левко розгубився. Що робити? До кого бігти за допомогою? Та до кого завгодно, тільки б врятувати свою Вишеньку. Що буде з ним – байдуже. Тільки б вона жила! Тільки б жила, Господи! Кинувся до дверей, але зупинився від її зойку.

– Не йди! Не залишай мене саму! Благаю! Не треба нам нікого. Ми самі справимося. Ми… Нагрій води, візьми рушники, простирадла, ковдрочку – я все приготувала. І ладанку… золоту ладанку з хрестиком…

Справді боялася залишитися сама? Чи не хотіла, щоб він себе наражав на небезпеку? Левко побіг до кухні, щоб нагріти води. Вже за порогом почув, як вона кричить – наче смертельно поранений звір. Не витримав – кинувся назад. Тепер кричала тільки дитина.

Поки перерізував пуповину, обмивав дівчинку, загортав її у простирадло, Вишенька так і не обізвалася.

Він просидів над нею майже до світанку. Сліз уже не було. Тільки біль. Гострий, безмежний, нестерпний біль. І страшне відчуття самотності – ніби він залишився сам-один на землі після вселенської катастрофи. Тонесенький дитячий плач нагадав йому, що він помиляється – у цьому зруйнованому світі є ще одна дорога йому людинка. Вона просить, щоб татко не забув про неї, врятував її.

Зібрав усе, що Вишеслава приготувала для новонародженої, загорнув дівчинку в ковдрочку, поклав туди ж ладанку і вийшов. Але не на дорогу – через міст він уже давним-давно не ходив. Спустився до річки, відв’язав човна, поклав у нього білий згорточок з немовлям і наліг на весла. Вийшов на другому березі і крадькома пробрався до хати за плетеним з лози тином. Він не раз бував у ній, добре знав її господарів. Люди порядні, жили разом уже з десяток літ, але дітей так і не мали. Олена нібито й вагітніла кілька разів, та виносити дитинча не могла. Вже й по знахарях і по монастирях ходила, але її ревні молитви чомусь не доходили до неба.

Перехрестив дівчинку, поклав на ґанок.

– Прости мене, доню! Я обов’язково повернуся за тобою.

Знову сидів біля своєї Вишеньки. Востаннє помив її, одягнув у світлу сукню, розчесав волосся, прочитав молитву. Хотілося лягти поруч і померти. Бо не міг уже витерпіти того болю, що шматував його душу. Та й навіщо йому тепер рятувати своє нікому не потрібне життя? Але спохопився: чи ж так уже нікому? У нього ж є доня, частинка його Вишеньки, заради неї треба спробувати жити.