Танець білої тополі - Страница 71

Він і допомагав. Але не тільки при храмі. Люди змусили його згадати про дар костоправа. Втім, він про нього й не забував. І знову ж таки завдяки своєму учителеві, якого вже й не сподівався колись побачити, але зустріч з яким доля так несподівано подарувала йому на чужині.

* * *

У «Воркутлаг» його доправили ледь живим. Могли закопати у мерзлій північній землі разом з десятком задубілих трупів, які просто викинули з вагона на станцію і вкинули у викопану неподалік яму. Але втрутилося, мабуть, саме Провидіння, і Левко опинився у табірному шпиталі. Коли прийшов до тями і побачив над собою до болю знайоме, тільки трохи постаріле обличчя, подумав, що марить. Звідки тут міг узятися Мандрика? Як він міг сюди потрапити? Польські громадяни у радянських таборах – не дивина. 1940-го року до них відправили всіх «осадників», ще раніше – колишніх військовиків. Але його учитель у вересні 1939 року залишився за Бугом.

І все-таки це був Тадей Мандрика. З волі одного з табірних начальників, якого вилікував від радикуліту, він змінив відбійний молоток у шахті на ноші санітара при шпиталі. Здавалося б, від зека-санітара мало що залежало у цьому казематі, де порятунок хворого був справою самого хворого – видряпається чи не видряпається його організм із кігтів смерті. Але Мандрика зробив більше, ніж міг. Саме завдяки йому вимотаний майже двомісячною дорогою, голодом і застудою Левко видужав. Тадей посприяв і тому, щоб після одужання він також залишився на роботі в санітарній частині. В хід пішло все – і авторитет, якого набув Мандрика не тільки серед в’язнів, а й серед адмінперсоналу, і підкуп.

Три місяці вони працювали пліч-о-пліч, жили в одному бараці. А далі знову розлука. Громадянам Речі Посполитої дозволили повертатися до Польщі. Левко ще майже п’ятнадцять років провів у таборах і п’ять – на спецпоселенні. За ці роки він поставив на ноги тисячі людей. Калічилися там люди часто – їм ламали хребти дерева на лісоповалах, трощили ребра і руки-ноги обвали у шахтах і копальнях, вивертала суглоби і розтягувала сухожилля важка каторжна праця. Ніхто не зацікавлений був у тому, щоб постраждалих рятувати, тим більш лікувати. Та й медперсоналу відповідного – як кіт наплакав.

Отож арештанти і поселенці не давали Левкові забути про те, що він костоправ. Хоч він цього не афішував, навпаки, просив не розголошувати – щоб не дійшло до табірної адміністрації. Затявся не допомагати ні їй, ні охороні, ні наглядачам. Але це було вже пізніше.

А за три місяці роботи у шпиталі він попрощався з Мандрикою. Перед розлукою Тадей розповів йому свою історію. І вона утвердила Левка на думці, що у світі справді немає нічого випадкового. І те, що вони колись зустрілися за таких дивних обставин (треба ж було йому побігти за бричкою, потрапити у маєток Вишнецьких, бути спійманим сторожем і втрапити на очі костоправа!), і що Мандрика зразу ж відчув приязнь до «не такого, як усі» сільського хлопчака, і що спільна справа й дивовижна суголосність душ зробили їх більше, ніж друзями, – все це також не випадково. Їхні родові корінчики проросли з одного ґрунту, і цілком ймовірно, що колись так само перетиналися долі і двох їхніх пращурів, січових козаків на прізвиська Мандрика і Ярий.

* * *

Перші відомості про козака на прізвисько Мандрика зафіксовані ще в описі Хортицької Запорозької Січі, яку заснував Байда Вишневецький. Прізвисько, на переконання Тадея, приліпилося до його пращура тому, що той був надто непосидючим і понад усі принади життя йому мандрівочка пахла. Та й життя наступних поколінь Мандрик, як свідчать сімейні перекази, не були позначені сталою осідлістю. Гасали вони вільними степами та байраками, воювали з ворогами, спливали кров’ю від ран, відступали і перемагали.

Тільки на Тадейовому дідові неймовірна тяга до зміни місць проживання трохи угомонилася. Коли в Російській імперії було створено Холмську губернію, Філона Мандрику направили туди дійсним статським радником. Так він переїхав з-під Києва до древнього українського міста, заснованого ще Данилом Галицьким. Початок Першої світової війни збігся з особистим горем – померла його дружина, кароока красуня Улита. Немолодий уже Філон розділив спадок між двома синами і пішов до православного чоловічого Яблочинського монастиря. Там старець Ієрохим, який займався лікуванням людей, і виявив, що руки ченця Філона, які в молодості звикли тримати зброю і вбивати, дуже чутливі і можуть зцілювати людей. Від діда Філона перейняв секрети костоправства і Тадей. Коли батька мобілізували в російську царську армію, на світову війну, він кілька років провів з дідусем у монастирі.

За традицією, Тадей мав би передати дідову науку своєму синові. Але так уже склалося, що кохання він зустрів, а сім’ю не створив. Жінка, яка вечорами стукала у його вікно, була одруженою. Вони не мали сил опиратися своїм почуттям, але Агата не могла покинути чоловіка і двох дітей, яких той їй нізащо не віддав би.

З перших днів війни Тадей опинився в народному ополченні. Потрапив до німецького полону. Втік із нього. Боровся в лавах УПА на території Холмщини. Зразу після другого приходу червоних був арештований і відправлений у «Воркутлаг».

* * *

Іноді у задньому дворі Хрестовоздвиженської церкви у Старолісах збиралася довга вервечка людей, які приїжджали до Левка з сусідніх сіл. З найбільшим задоволенням він лікував дітей, особливо дівчаток. Вдивлявся у них і думав про свою маленьку. Тільки й дізнався, що назвали її Олена і Трифон Вірою. Але де вона? Куди виїхала? Спробував було запитати Олениного сина, але той чогось аж визвірився: «А вам яке діло?» Дивний якийсь цей хлопець, ніби начинений злістю, геть не схожий на Олену і Трифона. Мабуть, і справді не завжди діти переймають характер і вдачу у своїх батьків. Іноді зло вселяється у людину ще до її народження і разом з нею приходить у світ. І нічого тут не вдієш.