Танець білої тополі - Страница 72

Голова сільради, Семен Романчук, вдавав, що нічого не бачить і нічого не знає про Левкове костоправство. Він зовсім не такий, як його попередник, перший старолісівський голова Грицько Бундик. Той аж піною покривався, коли заходила мова про церкву. А цей нібито й справжній комуніст, атеїст, але якось пізно ввечері приніс до церкви свого онука, щоб отець Сергій таємно охрестив. Священик не відмовив, хоч Семен навіть хрещених батьків не привів, тільки назвав їхні імена. Звертався голова і до Левка, бо мав якийсь ґандж у спині.

– Яка роздвоєна душа, – зітхнув отець Сергій. – Яка нещасна людина. І хіба він один такий?

Десь тижнів за два після повернення до Левка прийшла жінка.

– Може, й мені яка поміч знайдеться?

– У вас щось зламане? – запитав здивовано, бо бачив, як хутко переходила вона церковне подвір’я.

– Душа, Левку. Душа у мене зламана.

– То це до отця Сергія. Душа – його парафія. А моя – кістки, вивихи, розтягнуті сухожилля.

– До нього я вже ходила. Тепер і тобі хочу висповідатися. Та чи ж ти мене не впізнаєш, що викаєш, як незнайомій? А я ж у тебе, Левку, колись залюблена була. По самісінькі вуха залюблена! Та хіба ж ти бачив когось, крім своєї панянки?

У висушеній хворобами, схожій на вішак жінці справді важко було впізнати Степану Вовкун. Що її мучило, яка болячка висмоктувала сили, Степана не розказувала. Прийшла до нього, виявляється, не заради себе, а щоб розказати про те, що мучило його самого. Почала з хрестин у Трифона та Олени Величків.

Відбулися вони десь такої ж пори, після Покрови. Тільки цієї осені ще й листя на деревах міцно тримається, а тоді вже й сніжок пролітав. Людей Олена і Трифон покликали зовсім мало – пару хрещених батьків та найближчих сусідів. Хрещення, як і вінчання, вже й тоді було під негласною забороною, священиків змушували звітувати про кожну пару, яка зверталася до церкви. Тож проводилося все зазвичай напівлегально.

Степану ті хрестини трохи подивували. Їй здалося, що дівчинка завелика як для новонародженої – вигляділа вже на місяців три. Та й живіт в Олени побачили пізно, десь посеред літа. Подумала, що після стількох невдач сусідка просто ховала свою вагітність від людей – чи то недобрих очей так боялася, чи не хотіла, щоб у разі чергового викидня сусіди знов перемелювали язиками її біду.

Назвали дівчинку Вірою. Олена так тішилася нею, що аж сяяла від щастя. Може, саме такого щастя і впевненості не вистачало їй раніше, щоб нормально виносити попередніх дітей. А тепер, переповнена ним, вона хутко розв’язалася на другу дитину – за сім місяців після хрещення Віри народився у неї хлопчик, Макар. Степані це також здалося трохи дивним, бо хлопчик геть не здавався недоношеним. Щось воно не сходилося у датах народження дітей. Зате Трифон і Олена були на сьомому небі від щастя – то не було дітей, а тепер і донька, і син.

Діти як діти. Різниця у віці невелика, вважай, ровесники. Тож і гралися разом, і до школи ходили, і чубилися часом. Обоє невтішно плакали, коли Трифон помер. Обоє любили свою маму Олену і намагалися догодити їй. Вона почувалася щасливою матір’ю.

Здається, Вірі вже за чотирнадцять було, коли це сталося. Так, бо за рік вона вже поїхала з села. Степана тоді прийшла щось позичити в Олени. Віра крутилася перед люстром, приміряла новеньку сукенку. А шийку її прикрашала золота ладанка з викарбуваним хрестиком. Степана глянула й охнула.

– Це ж Вишеславина!

– Що ти таке говориш, Степано! – кинулася до неї Олена. – Що ти вигадуєш? То Трифон купив, ще як Віруня народилася. Він так радів, так радів, що захотів щось пам’ятне купити.

– Ой не бреши! – вперлася Степана.

Вона не могла помилитися. Бачила Вишеславину скриньку з прикрасами, коли та приходила за продуктами, не раз тримала у руках цю дивовижну старовинну золоту ладанку з хрестиком на верхній покришці, не раз і намагалася виміняти її на продукти. Але панянка Вишнецька як затялася: це родинна реліквія, сказала, дуже давня, вона їй самій при хрещенні дісталася. А потім і взагалі десь заховала. Вже не мала чим розплачуватися, харчувалася впроголодь, але цієї золотої цяцьки не віддала. Степана аж зла на неї була за таку непоступливість. Продати її Величкам вона також не могла. Та й коли Олена і Трифон хрестили дівчинку, ні Вишеслави, ні Левка вже не було у селі. То як же ладанка дісталася Віруні?

І раптом її як громом ударило. Як же це вона раніше не додумалася? Ця кругла ямочка на підборідді… Така була у Левка. Скільки разів Степана задивлялася на неї й аж мліла від бажання доторкнутися до неї. І коси чорні, як у Левка. А очі – видовжені, зелені, з горіховими іскорками навколо зіниць, ніби дві ягоди аґрусу. Таких очей ні в кого у селі немає. А були… були тільки у Вишеслави. І усміхається Віруня, як Вишеслава. І лице – Вишнецької. От якби ще інакше волосся – і точнісінько вона. Як же це Степана раніше цього не помічала? Звикла бачити її змалечку, ні з ким і не порівнювала.

– Не твоя це дівчина, Олено. Ой не твоя!

– Як це не моя? – Олена сполотніла, вхопилася тремтячою рукою за серце.

– А так, не твоя – і хоч ти мені кіл на голові теши, не твоя! Вишнецької вона дочка. А батько неїн Левко Черкас. Нікого, крім нього, не любила Вишеслава, а вона така, що нелюба не підпустила б до себе. Я зразу здогадалася, кому вона мед і молоко носила. Мала навіть гадку вистежити, де та схованка з її любчиком. Дуже вже хотілося мені його побачити. Ой як хотілося! І побачити, і забрати, якщо вдасться. Весь садок обдивилася, у хати позаглядала, навіть у погріб колись спустилася, нібито помогла занести туди трохи городини. А потім вона почала мене випроводжати з маєтку. Та я запримітила, що вона вже груба, і знала, що він у неї переховується. Після того у них, певно, і дитинка вродилася. От вони приладнали новорождену, принесли до вас. Куди поділася Вишнецька, ніхто не знає й досі. А Черкаса таки зловили, судили як ворога народу і до Сибіру вислали.