Танець білої тополі - Страница 26

Отож, бліцкриг «Гейнца-урагана» завершився у Бресті, де відбувся імпровізований спільний парад німецьких і радянських військ. На ньому Гудеріан офіційно передав місто 29-й танковій бригаді Червоної армії, а тоді розвернувся і так само стрімко покотився назад, за Буг. Щойно етнічні українські землі залишило німецьке військо, на них прийшло радянське.

Демаркаційна лінія між Польщею і СРСР, що простягнулася по Західному Бугу, розділила і Тадея Мандрику та Левка Ярича. Мандрика залишився у Польщі, де вже набирала страшних обертів світова війна. Левко вирушив до Старолісів, які тепер належали до радянської України. Вони не знали, чи зустрінуться ще колись, а якщо зустрінуться, то де і за яких обставин.

Левко добирався від Бугу пішки, дорогою затримувався у селах. Точніше, затримували його самі мешканці сіл. Після осінньо-польових робіт у костоправів зазвичай додається клопотів. Тижнями зігнуті у три погибелі над урожаєм, який треба хутко зібрати, викопати, вихопити із землі, повантажити на фурманки і заховати до настання холодів, селяни саме цієї пори найчастіше скаржаться на нестерпний біль у попереку, на невралгії й запалення м’язів, вивихнуті суглоби і розтягнуті сухожилля, травмовані ступні й руки. Така біда спіткала і чоловіка, до якого Левко попросився на нічліг. Метрів два на зріст, плечистий, із широкими, як лопати, твердими чорними долонями, він лежав на дерев’яному лежаку, розпластаний і безпомічний, як немовля. Стогнав при кожному порухові й голосно проклинав отой лантух з бульбою, через який, мабуть, щось надірвалося у хребті. Жінка спробувала розтерти «стріляючий» поперек перваком, прикласти компрес, але тільки торкнулася спини, як чоловік засичав від болю і прогнав її геть.

Левко вагався: зізнаватися чи ні? Зрештою, досі він займався тільки дітьми. Мандрика казав, що у нього дуже чутливі і делікатні долоні, на них шкіра, як у дітвака, тож сам пан Бог велів йому лікувати малих. А тут такий огрядний огир і Мандрики поруч нема. Але ж як людина мучиться!

– Я трохи знаюся на цьому. Може, дозволите допомогти?

Чоловік недовірливо зиркнув на його руки.

– Хм… А ти часом того… не бре’?

– З якого дива? – стенув плечима Левко. – Та й ночуватиму ж у вас.

– Отож-бо! Дивись мені: зробиш гірше – виштовхаю з хати, прожену в глуху ніч, ще й услід собаку з прив’язі спущу!

«Еге ж, виштовхаєш, спустиш… Ти й до порога вже не дійдеш, не те що до собачої буди», – подумав Левко і взявся розминати долоні.

Наступного ранку біля хати вишнурувалася черга з трьох болящих та їхнього сімейного супроводу. Виявилося, господиня встигла похвалитися сусідці незвичайним перехожим, якого, певно, сам Бог послав до них проти ночі, щоб врятувати її чоловіка. «Змилосердився Бозюня над Прокопом, не допустив, щоб мій воропаха мучився ціліську ніч».

Сусідка зразу ж метнулася на другий край села, до родички, яка перед тим вивихнула ногу. Дорогою бабське радіо підхопило новину і понесло далі.

Звістка про Левків дар летіла поперед нього. «Такий ставний та славний, як молоденький дубочок у лісі, такий прикидливий та візігорний, говорить, як пан, і на вид – хоч з лиця воду пий… Руки не такі, як у всіх… А які? Ото треба бачити. Але які дива він тими руками робить! Справдешній ворожій!»

Люди приїжджали на фурманках, запрошували його до себе, возили на інші села. Він уперше залишався з хворими сам на сам, без Тадея Мандрики, без його порад і підказок. Спочатку страшенно хвилювався. Так переживав, що аж голос йому віднімало. А потім неабияк запишався, що витримав іспит, що його тепер також називають паном дохтуром.

Додому втрапив аж на останньому тижні жовтня. Село зустріло його осінніми димами – на запораних городах уже спалювали сухе гудиння та бур’яни. Крізь цей знайомий з дитинства дражливо-солодкуватий запах пробивався інший, їдкий, задушливий і тривожний – так горять обійстя.

Левкове серце стиснулося від недоброго передчуття. Та коли крізь осінній багрянець саду блакитно сяйнули вікна батьківської хати, зітхнув полегшено. Подвір’я густо заросло споришем, на дверях висів замок – явна ознака того, що господаря або давно немає вдома, або ж він відлучився десь далеко. У селі ніхто ніколи не замикав дверей – зазвичай про те, що в хаті нікого немає, засвідчувала клямка, накинута на скобу, в яку інколи чисто символічно просовували тоненький прутик. А тут – замок. Справа, значить, серйозна. Куди ж це запропастився старий Черкас?

Левко підняв перекинутого догори дном старого баняка, що завжди стояв за клунею і здавна був за схованку, – ключ від навісного замка на місці.

Відчинив хату: на столі вже чималенький шар пилюки, на нижній полиці мисника, де зазвичай клали хліб про запас, – жодного буханця.

Зайшов до сусідів. Баба Якилина аж руками сплеснула.

– А бодай тобі, Левцю! Як то так, що ти ніц не відаєш? Вженився твій тато. От! Та їй-бо, правду кажу. Стіко молодих років ні про кого й думати не хотів, все за Оляною, мамою твею, тужив. А як літа скрутили… Ой-йо-йой, тєжко, Левцю, чоловікові самому на старості. Але та женячка – то, мо’, не стіко його здерубок, як наше з Настею Пилиповою жвандіння. Ми давно нараяли йому Катерину Грабариху. Він сперш і слухати не хотів, махне рукою і навтікача од нас, але ми говорили й говорили, сабанили й сабанили, поки він таки здався. Катерина трохи пампуха і верескуха, але в неї завше і наварено, і напарено, і попорано, і попрано, і до роботи на полі вона гарєча. І на Сянька давно надію мала. А то ми не бачили, як вона бігала до вас та на твого тата очима стріляла… А що Сянько? Уже не зух, як колись, – підтоптаний, бідою битий. Вдвох воно якось легше старість перейти. Хіба не так? А ти ж, Левку, назовсім додому чи як?