Танець білої тополі - Страница 27

– Мо’, й назовсім.

Махнув головою і пішов навпрошки, через городи, до обійстя Грабарихи. Тато ніби скинув із себе кілька літ – побритий, лице округлилося, сорочка чиста. І головне – тверезий, хоч очі такі ж сумні, як і були. Ніколи вже, мабуть, не позбудеться він того смутку, який оселився в ньому після маминої смерті.

– Нове життя настало, – ніби й похвалився, але якось так невпевнено, запитально. Мовляв: а ти, сину, як ставишся до цього нового життя?

Левко подумав, що він про себе, про свій новий, сімейний, статус. Але тато заговорив про інше.

– Поляки пішли, то й хай ідуть. Я за ними не шкодую. Та й ніхто у селі не шкодує. А чого б мали шкодувати? Була гміна, теперка сільрада. І школа буде наша, мужицька, а не польська, і землю бідовим симням обіцяють. Кажуть, все буде по правді, все порівну. Та й Україна у нас нарешті, а не Річ Посполита. Тіко ж… От скажи мені, Левку, тебе ж твій пан дохтур багацько чому научив, скажи: якщо вони там, на совітській стороні, так по правді жили, то чого в них отой страшний голод був? Що ж то за хазяї такі, що людей прогодувати не могли? Га? А земля ж там, кажуть, така, як масло, – хоч на хліб намащуй. То не наші суглинки та піщаники. От хоч трісни – не можу я цього второпати. Побачимо, побачимо, яким воно буде, це нове життя…

А що ти вернувся, Левку, то вельми добре. Село наше знов збідніло на чоловіцтво. Кого у військо польське мобілізували, як тіко німці на Польщу напали. Кого вже ці, що прийшли, забрали. Ні, не у військо, а так, невідь-куди. Юстин Савош, Дем’ян Ткачук, Савка Хомицький… Хазяї, не з лопуцька роблені… А їх до тюрми. За що? А рогатий їх знає, за що. Найбільше Юстина жаль. Ми ж із ним росли разом, гусей і корів пасли. Славний хлопака був, сердечний. Але він ще політком вдарився у політику.

Виступав проти того, щоб поляки нам свою мову і віру нав’язували. Правильно виступав. За те й у «Березу Картузьку» запроторили. Але така от оказія вийшла: тіко випустили його поляки з того табору, і зразу ж совіти забрали. Поляки забороняли співати «Ще не вмерла України і сила, і воля…», то Юстин теперка, тіко в село вступив, заспівав на весь голос. Думав, каже, як уже Україна, то нарешті мона… А не мона! Зновика, виходить, невгодний Юстин власті, зновика чужий. Що ж то за доля наша така, Левку, що ми всім невгодні, що нас, як траву при дорозі, – хто йде, той скубне, хто хоче, той топче, кому тільки в голову паморок якийсь стукне, той і по тюрмах наших людей садить?

А Дем’яна і Савку взяли за те, що землі забагацько. В одного – вісім десятин, у другого – десять. Усе життя люди поклали на те, щоб тої земельки прикупити, щоб заможнішими стати. І що теперка? Землю відібрали, в колгосп передали, а чоловіків усе одно посадили, хоч вони вже, виходить, рівними з усіма стали. І Міхала Вишнецького теж кудись повезли. І того панка, учителя його дочки, разом з ним. Кажуть, цілий поїзд такими аліганцькими, як вони, напакували і кудись потарагунили. А куди – страшний секрет. Ніхто нічого добитися не може, нікому нічого не кажуть. Але ж то люди пропали!

Левко аж здригнувся.

– І Вишнецького? А пані Ольга? А…

– А вони тобі тре’? Забудь! У них своє життя, у нас – своє. Мар’яні сільрада заборонила їм прислужувати, сказано ж, усі повинні бути рівними, не буде більш пана і драба. Але вона все одно ходить, прокрадається потай, бо шкода їй, бачте, пані з дочкою. А чого їх шкодувати? Хай свої білі ручки до роботи призвичаюють, хай. Теперка хто не робить, той і не їсть. Отакий закон! Правильний закон.

Левко зірвався з лавки, взявся за клямку, щоб іти. Але з валькира випливла Грабариха, пишнотіла, розрум’янена, – в одній руці хлібина, в другій миска з нарізаним салом, під пахвою пляшка затиснута, – і завелася, мало що не заголосила на всю хату:

– Ти що ж це, Левцю, і за стіл у мене не сядеш? Грумічаєш мною? А що ж люди в селі скажуть? Що зайшов Сяньків син до Катерининої хати і зразу вийшов, навіть хліба після дороги на зуб не поклав? Не вгодив тобі, значить, батько з жінкою, не ту вибрав. А чим же, скажи, я тобі така невгодна мачуха? Чи коли слово яке погане тобі сказала? Чи батько твій не нагодований, не доглянутий? Подивися-но на нього – бач, як похорошів!

Довелося покірно сідати за стіл. Але ні сало, ні квашені огірки, ні деруни, ні навіть улюблена гомачка в горло не лізли. А Грабариха тарабанила й тарабанила:

– Ми ж теперка одна симня. Треба пораятися, як далі жити, що з вашим полем черкаським робити. Була гадка – синові мому, Іванові, віддати, хай обробляє. А нам з твоїм батьком і мого поля вистачить. А теперка… Ти до нас перейдеш чи когось уже на думці маєш? Бо як же самому такому… – кинула жалісливий погляд на Левкові руки. – Чи будеш тіко столуватися у мене? То я не проти. Що зварити бульби на двох, що на трьох – не велика різниця.

Подякував і заспокоїв – з полем ще до весни можна подумати. А раду він сам собі дасть. Тадей Мандрика навчив його не тільки костоправству, а й усьому тому, що людині для простого щоденного життя потрібне: і прати, і прасувати, і їсти готувати. І на травах він тепер знається не згірш їхньої сільської знахарки баби Мокрини. Тож не пропаде.

– Ти диви, які чоловіки теперка!

Грабариха здивовано округлила очі, прицмокнула й полегшено зітхнула. Така відповідь її влаштовувала: і перед людьми не совісно, і самій не клопітно, і пасинком похвалитися можна.

Вона ще зітхати не перестала, а Левко вже в дорозі до Вишнецьких. Що ближче до мосту, то гіркіший запах дратує ніздрі. Погода безвітряна, ніде й гіллячка не ворухнеться, тільки останнє листя рівно падає на землю, от дим і не розвіюється, тримається того місця, де недавно горіло.